Глава 36. Злата

Робота справді стала моїм порятунком, своєрідною анастезією для душі. Занурюючись у світ ліній, об’ємів, текстур, я на якийсь час могла відволіктися від того жахливого тягаря втрати, який постійно тиснув на мої плечі. Кожен вдалий ескіз, кожна схвалена клієнтом ідея приносили мізерну, але таку необхідну порцію задоволення, мов ковток свіжого повітря у задушливому приміщенні. Я працювала з фанатизмом, з відчайдушною наполегливістю, ніби намагаючись працею залатати ту величезну діру, яка утворилася в моєму серці.

Аля, моя вірна подруга і улюблена сестра, бачила моє прагнення знайти хоч якийсь прихисток у роботі. За однією з наших рідкісних обідніх перерв, у затишній кав’ярні з ароматом свіжої випічки, вона обережно взяла мою руку, її дотик був теплим і підтримуючим.

– Злато, ти працюєш на знос, – тихо сказала вона, її очі, завжди такі проникливі, зараз були сповнені щирого співчуття. – Я розумію, що робота допомагає тобі відволіктися, але не забувай про себе. І… що ти все ж таки вирішила щодо Єгора?

Я відвела погляд, розглядаючи хитромудрий візерунок на своїй кавовій чашці, ніби там крилася відповідь на її непросте запитання. Це питання немов невидимою ниткою висіло між нами вже кілька тижнів, але я все ще не могла змусити себе дати однозначну відповідь. У моїй душі вирувала складна суміш почуттів – вдячність, обережна надія і глибоко вкорінена недовіра.

– Я не знаю, Алю, – прошепотіла я, відчуваючи, як знайома важкість знову опускається на моє серце. – Я не готова. Ще зарано.

– Я розумію, – м’яко кивнула вона, не намагаючись тиснути на мене. – Але ти ж бачиш, як він себе поводить. Він завжди поруч, готовий допомогти з будь-чим, підтримати в будь-якій ситуації. Він дійсно змінився, Злато. Це очевидно.

Я зітхнула, згадуючи його терплячість, його тиху, ненав’язливу турботу. Він не нав’язував свою присутність, але завжди був десь поруч, готовий прийти на допомогу, якщо мені це знадобиться. Його погляд був сповнений щирого співчуття, а його слова – обережної підтримки. Той самовпевнений і дещо легковажний Єгор, який колись так безжально розбив моє серце, здавався зараз лише блідою тінню минулого, майже незнайомою людиною. Цей Єгор був уважним, чуйним, терплячим. Він не вимагав моєї уваги, моєї подяки, мого кохання. Він просто був поруч, мов надійний маяк у темряві моєї втрати. І ця його незмінна терплячість… вона справді повільно, але впевнено розтоплювала кригу мого серця.

– Я бачу, – тихо визнала я, відчуваючи, як у глибині моєї душі прокидається крихітна, ледь помітна надія, мов перший весняний паросток після довгої зими. – Я бачу, що він інший. Але… мені все ще важко до кінця повірити. Важко повірити, що він міг так просто відмовитися від мене тоді, злякатися серйозності наших стосунків, злякатися відповідальності. Іноді мені здається, що за його вчинком криється щось більше, якась справжня причина, яку він так і не наважився мені відкрити.

Аля уважно подивилася на мене, її погляд був глибоким і мудрим, ніби вона бачила крізь мої сумніви та страхи.

– Можливо, ти просто хочеш так думати, Злато, – тихо сказала вона, її голос був м’яким, але переконливим. – Можливо, тобі так легше знайти пояснення його тодішньому вчинку, захистити себе від можливого повторення болю. Іноді ми самі створюємо собі ментальні бар’єри, бо боїмося знову стати вразливими, бо боїмося повірити в щирість змін, бо боїмося знову відчути гіркоту розчарування. Дай йому шанс, Злато. Але найголовніше – дай шанс собі знову відчути щастя. Не зациклюйся на минулому, дозволь собі рухатися вперед.