Глава 35. Єгор

Гліб у в'язниці. Ця думка мала б принести мені хоч крихту задоволення, полегшення. Він отримав по заслугах, заплатив за свій жахливий вчинок. Він більше не загрожує Златі, не стоїть між нами, не отруює її життя своєю присутністю. Теоретично, це мій шанс. Можливість знову стати для неї кимось важливим, повернути її довіру, її усмішку, її кохання. Але все, що я відчуваю – це важка, гнітюча тривога, яка стискає груди, не даючи вільно дихати. Перемога, здобута такою жахливою ціною, не приносить радості, лише гіркий присмак втрати та усвідомлення непоправного.

Я постійно думаю про Злату. Про її бліде, виснажене обличчя в лікарняному ліжку, таке крихке і беззахисне. Про порожнечу в її очах, ту бездонну прірву болю, яка розкрилася в них, коли вона дізналася про втрату. Я розумію, що зараз вона проходить через пекло, через найстрашніший кошмар, який тільки можна уявити. Втрата дитини – це жахливий удар, що ламає душу, а усвідомлення того, що це сталося через насильство коханої людини, через її жорстокість і гнів, робить біль ще нестерпнішим, отруюючи кожну думку, кожну згадку.

Зараз не час для моїх егоїстичних бажань, для моїх давніх мрій про спільне майбутнє. Зараз не час думати про те, щоб повернути її кохання, завоювати її серце знову. Зараз єдине, що має значення – це її моральний стан, її емоційне зцілення. Їй потрібна підтримка, терпіння, розуміння, співчуття. Їй потрібен хтось, хто буде поруч, хто вислухає її мовчання, хто прочитає біль в її очах, хто допоможе пережити цей жахливий час, не вимагаючи нічого натомість. І я хочу бути цією людиною. Навіть якщо це означає просто бути другом, просто бути поруч, мов тиха тінь, не нав'язуючись, не нагадуючи про своє існування, просто даючи їй відчути, що вона не самотня у своєму горі. Я знаю, що вона не готова до нових любовних стосунків, що її серце ще занадто поранено, щоб відкритися комусь іншому, і я не буду тиснути на неї, не буду квапити події.

Минуло кілька днів. Злата повернулася на роботу. Вона виглядала слабкою, тендітною, мов надломлена квітка, але в її очах з’явилася вперта рішучість, незламна сила волі. Вона повністю поринула в роботу, з головою пішла у світ дизайну, ніби намагаючись втекти від своїх болючих думок, знайти розраду, хоч тимчасову, у творчості, у створенні чогось прекрасного. Вона працювала невтомно, віддаючи всю свою енергію новим проектам, новим ідеям, ніби намагаючись заповнити ними ту порожнечу, яка утворилася в її душі.

Я намагався бути поруч, непомітно допомагати їй у всьому, підтримувати її ідеї, брати на себе частину її завдань, звільняючи її від зайвого навантаження, просто бути поруч, мов тиха гавань, готовий підставити плече, якщо їй це знадобиться, готовий вислухати її мовчання, якщо вона не захоче говорити. Я бачив, як іноді на її обличчі промайне ледь помітна, слабка усмішка, як її очі на мить стануть теплішими, втрачаючи ту крижану відстороненість. Це були маленькі промінчики надії, тендітні паростки життя, які зігрівали мою душу, даючи мені віру в те, що все ще може налагодитися.

Одного разу, коли ми працювали над складним проектом, креслячи ескізи до пізньої ночі, Злата зупинилася, потерла втомлено очі й тихо зітхнула.

– Ти виглядаєш виснаженою, – тихо сказав я, підходячи до її столу і ставлячи поруч чашку з гарячим чаєм, який приготував для неї. – Може, зробиш перерву? Хоча б на кілька хвилин.

Вона подивилася на мене втомленими, але вже не такими холодними очима. В них промайнула ледь помітна подяка.

– Ні, дякую, Єгоре, – промовила вона, її голос був тихим, але рівним, без колишньої різкості. – Мені треба закінчити це. Робота… вона допомагає відволіктися. Коли я зосереджена на кресленнях, на кольорах, на формах, я хоч на мить перестаю думати про… про все інше.

– Я розумію, – відповів я, співчутливо дивлячись на її змучене обличчя. – Але не перевтомлюйся. Твоє здоров'я зараз найважливіше. Якщо тобі щось знадобиться, будь-яка допомога, просто скажи. Я завжди поруч.

Вона ледь помітно кивнула, знову зосереджуючись на екрані, на лініях і кольорах, що заповнювали монітор. Я відійшов, не нав’язуючись своєю присутністю, але залишився неподалік, у межах її поля зору, готовий прийти на допомогу в будь-яку мить, готовий стати її тихою опорою, її непомітним захистом. Я розумів, що попереду ще довгий і важкий шлях. Шлях до її повного зцілення, шлях до її прощення, шлях до можливого нового початку для нас обох. Але я був готовий пройти цей шлях разом з нею, крок за кроком, підтримуючи її на кожному етапі, не вимагаючи нічого натомість, просто будучи поруч. Я знав, що справжнє кохання – це не лише бурхлива пристрасть, а й терпіння, глибоке розуміння, безмежна готовність бути поруч у найважчі часи, розділити біль і підтримати на шляху до світла. І я був готовий чекати стільки, скільки знадобиться. Готовий просто бути її другом, її опорою, її тихим прихистком у цьому жорстокому світі. Готовий чекати на той день, коли в її очах знову запалиться вогонь життя, вогонь надії, вогонь кохання.