Глава 32. Єгор

Я повернувся до лікарні, відчуваючи себе спустошеним і розбитим, мов стара розбита ваза, яку вже не склеїти. Бійка з Глібом не принесла мені полегшення, лише додала гіркоти і жалю. Його шок, його розкаяння – все це лише підкреслювало жах того, що сталося. Я відчував, як важкість на серці тисне на мене, мов камінь, що тягне на дно.

Аля чекала на мене в коридорі, її обличчя було сповнене тривоги та запитань.

– Єгоре, що сталося? – тихо запитала вона, її очі були сповнені співчуття. – Ти виглядаєш жахливо.

– Я поговорив з ним, – лише й зміг вимовити я, відчуваючи, як слова застрягають у горлі, мов кістка. – Він… він не знав.

Аля розуміюче кивнула, її рука обережно лягла мені на плече. Я відчув, як її дотик дає мені хоч трохи сили.

– Як Злата? – запитав я, намагаючись відігнати важкі думки, зосереджуючись на головному.

– Стан стабілізувався, – відповіла Аля, і в її голосі промайнула крихта полегшення. – Її перевели в палату. Сказали, що коли опритомніє, нас пустять.

Ми чекали. Кожна хвилина здавалася вічністю. Тиша в коридорі тиснула на вуха, наповнена невимовним болем і тривогою. Я дивився на білі стіни, на стерильні лампи, на обличчя людей, які проходили повз, і відчував, як моє серце стискається від болю, від страху, від відчаю. Нарешті, вийшла медсестра і кивнула нам.

– Можете зайти, – тихо сказала вона. – Але будьте обережні, вона ще дуже слабка.

Ми зайшли до палати. Злата лежала в ліжку, її обличчя було блідим і виснаженим. Її очі були заплющені, а дихання – ледь чутним. Я підійшов до її ліжка, моє серце стиснулося від болю, дивлячись на її беззахисність. Аля стала поруч, її рука обережно лягла на мою.

Через деякий час повіки Злати здригнулися, і вона повільно розплющила очі. Її погляд був розгубленим і слабким.

– Що сталося? – прошепотіла вона, її голос був ледь чутним. – Де я?

Я сів на краєчок її ліжка, взяв її холодну руку у свою.

– Ти в лікарні, мила, – тихо сказав я, намагаючись контролювати свій голос, щоб не видати емоцій. – Ти впала.

Вона спробувала підвестися, але зморщилася від болю.

– Болить… – прошепотіла вона. – Що зі мною?

Ми з Алею перезирнулися. Настав найважчий момент. Я відчув, як клубок сліз підступає до горла, як слова застрягають у роті, мов каміння.

– Злато, – обережно почала Аля, її голос був сповненим співчуття. – Сталася… сталася біда. Ти… ти втратила дитину.

В очах Злати спочатку з’явилося нерозуміння, потім жах, а потім… порожнеча. Її погляд став скляним, а губи ледь помітно затремтіли. Тиша в палаті стала оглушливою, наповнена невимовним горем. Я дивився на її обличчя, на її очі, на її сльози, і відчував, як моє серце розривається на шматки. Я хотів обійняти її, сказати їй, що все буде добре, що я буду поруч, що я кохаю її. Але я знав, що ніякі слова не зможуть втішити її, що ніякі обійми не зможуть зцілити її рани.