Глава 31. Єгор

Я відчував, як гнів і біль розривають мене зсередини, мов вулкан, що готовий вивергнутися, мов торнадо, що руйнує все на своєму шляху. Я не міг повірити, що Гліб міг так вчинити зі Златою, з жінкою, яку він нібито кохав, з жінкою, яка носила під серцем його дитину. Я не міг повірити, що він міг так легко зруйнувати їхнє життя, їхнє майбутнє, їхнє щастя.

Аля стояла поруч, її обличчя було блідим і схвильованим, мов обличчя людини, яка бачить привид.

– Ти збираєшся йому дзвонити? – запитала вона, її голос був тихим і схвильованим, мов шепіт вітру, що несе сум і розчарування. – Будь ласка, Єгоре, не роби цього.

– Я повинен, – відповів я, мій голос був твердим і рішучим, мов камінь, який неможливо зрушити з місця. – Він повинен відповісти за свої вчинки. Дай мені його номер.

– Але що ти йому скажеш? – запитала вона, її очі були сповнені тривоги, мов два палаючі вугілля. – Ти ж не збираєшся його вбити?

– Я не знаю, що я йому скажу, – відповів я, відчуваючи, як гнів і біль засліплюють мене, мов темна хмара, що закриває сонце. – Але я змушу його вислухати мене. Ти ж розумієш, що це через нього? Ти хочеш, щоб йому все зійшло з рук? Це твоя сестра там у палаті без свідомості!

Я дістав телефон і Аля продиктувала мені його номер. Гліб відповів одразу.

– Що тобі потрібно? – запитав він, коли зрозумів, хто це. Його голос був різким і ворожим, мов лезо ножа, мов шипіння змії. – Якщо ти дзвониш, щоб звинуватити мене, то можеш не намагатися.

– Я хочу зустрітися з тобою, – сказав я твердо і рішуче. – Я хочу поговорити з тобою віч-на-віч.

– Добре, – відповів він. Так легко погодився. – Де і коли?

Ми домовилися зустрітися в парку. Я прийшов туди першим, відчуваючи, як гнів і біль розривають мене зсередини, мов вулкан, що готовий вивергнутися. Я чекав на нього, відчуваючи, як кожна секунда тягнеться, мов вічність, мов остання мить перед смертю.

Коли він прийшов, його обличчя було блідим і напруженим, його очі – холодними і відстороненими, мов зимовий вітер, що пронизує наскрізь. Він дивився на мене, мов на ворога, мов на людину, яка зрадила його довіру, мов на злочинця, який порушив закон.

– Що ти хотів? – запитав він. – Я не маю часу на твої дурниці.

– Я хотів поговорити про Злату. Про те, що ти з нею зробив.

– Я нічого не зробив, – відповів він, його голос був різким і звинувачувальним, мов лезо ножа. – Це вона винна. Вона зрадила мене.

Я не міг стримати гнів, який розривав мене зсередини. Я кинувся на нього, відчуваючи, як мої руки стискаються в кулаки, мов лещата. Ми почали битися, відчуваючи, як біль пронизує наші тіла, мов гострі ножі, що розривають нашу плоть.

– Ти зруйнував її життя! – крикнув я, завдаючи йому удару в щелепу. – Ти зруйнував її майбутнє!

– Це ти зруйнував її життя! – вигукнув він у відповідь, б’ючи мене в живіт. – Ти зруйнував наше весілля!

– Ти штовхнув її зі сходів! Ти вбив її дитину!

Він перестав захищатися. Він дивився на мене, його очі були сповнені шоку, а обличчя було блідим, мов крейда.

– Дитина? – прошепотів він, його голос був тихим і хриплим, мов шепіт вітру, що ледве чутно в тиші, мов подих людини, яка помирає. – Яка дитина?

– Злата була вагітна, – промовив я, наступаючи, завдаючи ударів. 

– Я не знав цього… – а він більше не оборонявся. І я теж припинив бійку. – Бий, чого ж ти? – вигукнув він. А я просто розвернувся і пішов геть.