Глава 30. Єгор

Швидка приїхала швидко, але мені всеодно здавалося, що минула вічність. Лікарі оглянули Злату, надали їй першу допомогу, а потім обережно перенесли на носилки і завантажили в машину. Я сидів поруч з нею, тримаючи її руку, відчуваючи, як її пульс стає все слабшим, як її дихання стає все рідшим, як її життя згасає. Аля їхала за нами в своїй машині, її обличчя було блідим і схвильованим, мов обличчя людини, яка бачить привид.

У лікарні Злату одразу відвезли в операційну. Я чекав у коридорі, відчуваючи, як кожна хвилина тягнеться, мов вічність, мов остання мить перед смертю. Я дивився на двері операційної, відчуваючи, як надія і відчай борються в моєму серці, мов два звірі в клітці. Я молився, щоб вона вижила. Зараз це єдине, що мене хвилювало. Як дивно, в такі миті ми розуміємо, що в житті найважливіше.

Лікарі довго обстежували Злату. Вона не приходила до тями. Я відчував, як страх охоплює мене, мов холодна хвиля, що накриває з головою. Я не міг повірити, що з нею сталося, що вона знову опинилася в небезпеці, що вона бореться за життя. Я відчував, як моє серце розривається на шматки, мов крихке скло, що розбивається об камінь. Я відчував, як мій розум затуманюється, мов дим у повітрі.

Нарешті лікарі вийшли з палати. Вони дивилися на мене з жалем, з співчуттям, з співчуттям, яке я не хотів бачити, не хотів відчувати, не хотів приймати, не хотів розуміти. Їхні очі були сповнені суму, мов очі людей, які бачили смерть. Недоречно подумав про те, що не міг би бути лікарем. Майже щодня зустрічатися з болем і смертю. Для мене це дуже важко. Я не зміг би.

– Ви її чоловік? – запитав лікар, його голос був тихим і співчутливим. 

– Так, – відповів я, відчуваючи, як моє серце стискається від болю, від страху, від відчаю, від нерозуміння, від безсилля. – Я її чоловік.

Аля глянула на мене здивовано, проте нічого не сказала. Зараз це було неважливо.

– Нам дуже шкода, – сказав лікар. Він був серйозним, зосередженим і впевненим. – Але ваша дружина втратила дитину.

Я не міг повірити в те, що почув. Я відчував, як земля йде з-під ніг, мов у прірву, що поглинає все на своєму шляху. 

– Дитина? – прошепотів я, мій голос був тихим і хриплим, мов шепіт вітру, що ледве чутно в тиші, мов подих людини, яка помирає. – Яка дитина?

– Ваша дружина була вагітна, – пояснив лікар, його голос був спокійним і тихим. – На жаль, через травми, які вона отримала, дитина не вижила.

Я замовк, відчуваючи, як слова лікаря розбивають моє серце на мільйон дрібних шматочків, мов крихке скло, що розбивається об камінь. Я не міг повірити, що Злата була вагітна. І я одразу зрозумів, що це була дитина Гліба. Адже між нами не було нічого вже шість років. І ніколи не буде. Але вона могла бути щасливою. Вона могла стати матір'ю. А тепер...

– Як вона? – запитав я, намагаючись стримати сльози. – Як Злата?

– Вона в стабільному стані, – відповів лікар, його голос був тихим і заспокійливим, мов він намагається підтримати людину, яка втратила все. – Але їй потрібен час, щоб відновитися. Вона все ще непритомна. Хочете сказати їй самому про викидень, чи це зробити нам?

– Я це зроблю, – сказала раптом Аля, торкнувшись мого плеча. – Ми сестри, жінки… Від мене почути таке їй буде найкраще.

– І я теж буду поруч, – впевнено мовив я, відчуваючи, як рішучість заповнює мою душу, мов полум’я, що готове спалити всі перешкоди на своєму шляху. – Я буду з нею, скільки їй потрібно. Для Злати це буде стрес. Ми маємо допомогти їй пережити це. Але спершу я маю знайти Гліба…