Глава 23. Єгор

Я вийшов з номера, відчуваючи, як двері зачиняються за мною, мов остання надія на зближення. Біль, який я відчував, був нестерпним, мов гострий ніж, що пронизує моє серце, розриваючи його на шматки. Я розумів, що вона все ще кохає мене, що її тіло, її почуття, її бажання – все це належить мені, але її розум, її образи, її страхи – все це тримає її в полоні минулого, у полоні моєї зради.

Я згадав ту аварію, ту мить, коли я мало не загинув, коли я зрозумів, як сильно я помилився, як сильно я зрадив Злату, як сильно я зруйнував її життя. Я думав, що краще б я загинув тоді, що краще б я не повернувся в її життя, що краще б я не завдав їй стільки болю. Всі ці роки я думав про неї, шкодував про свій вчинок, але не міг наважитися знову з'явитися в її житті. Я боявся її ненависті, її презирства, її відмови. Але я також боявся жити без неї, без її кохання, без її присутності. Я відчував себе, мов людина, яка живе в пустелі, яка мріє про воду, але боїться до неї наблизитися.

Зараз, бачачи, як я її скривдив, я відчував себе найнещаснішою людиною на світі. Я розумів, що я не заслуговую на її прощення, на її кохання, на її присутність. Я знову зруйнував її життя, знову завдав їй болю, знову зрадив її довіру.

Я пішов у бар, намагаючись заглушити біль алкоголем, але навіть він не міг зцілити мої рани, не міг заспокоїти мою душу. Я сидів там всю ніч, але випив лише один келих бренді, нездатний напитися, нездатний забутися. Я дивився на танцюючі тіні, слухав гучну музику, але нічого не бачив і не чув. Мої думки були лише про неї, про її очі, про її губи, про її тіло. Я згадував наші поцілунки, наші обійми, наші ночі, проведені разом. Я згадував її ніжність, її пристрасть, її кохання, яке колись було таким сильним, таким щирим, таким справжнім.

На ранок я повернувся в номер, сподіваючись побачити її сплячою, сподіваючись, що вона забула про нашу ніч, про наші поцілунки, про наші дотики. Але вона вже була одягнена, її обличчя було суворим і рішучим, її очі – холодними і відстороненими. Вона дивилася на мене, мов на незнайомця, мов на ворога, мов на людину, яка знову зрадила її довіру.

– Між нами нічого не було і нічого не буде, – сказала вона, її голос був твердим, мов камінь, який неможливо зрушити з місця. – Я хочу, щоб ти залишив мене в спокої, Єгоре. Я хочу, щоб ти зник з мого життя.

Я розуміюче кивнув, відчуваючи, як моє серце розбивається на мільйон дрібних шматочків. Я розумів, що вона має право на свою ненависть, на свою відмову, на свою свободу. Я розумів, що я не можу змусити її кохати мене, не можу змусити її пробачити мене, не можу змусити її повернутися до мене.

– Добре, – сказав я, намагаючись приховати біль у голосі. – Я переосмислив все, Злато. Я змирився. І більше не буду наполягати. Не буду тебе переслідувати. Не буду тебе турбувати. Обирати тобі. Але пам'ятай, що я поруч.

Я вийшов з номера, відчуваючи, як двері зачиняються за мною, мов остання надія на кохання, на щастя, на майбутнє. Я знав, що я втратив її назавжди, що я знову зруйнував її життя, що я знову завдав їй болю. Але я також знав, що я кохаю її, що я буду кохати її завжди, що я буду чекати на неї, навіть якщо вона ніколи не повернеться.