Глава 16. Злата

Ранкова нарада в офісі здавалася мені розмитою, мов сонний туман, що застилає свідомість. Я ледве чула слова Дмитра, що лунали, мов з-під товщі води, віддалені й нечіткі. Мої думки були далеко, у порожній квартирі, де ще вчора жив Гліб, де ще вчора вирувало наше життя, де ще вчора я відчувала себе щасливою. Я намагалася зосередитися, але біль і розпач, мов чорні хмари, затьмарювали мій розум, не даючи мені почути жодного слова.

– …і тому ми вирішили, що Злата поїде на семінар до Мілана, – почув я голос Дмитра, який раптом став чіткішим, пробиваючись крізь туман моєї меланхолії. – Це чудова можливість для її професійного зростання.

Я здивовано підняла голову, відчуваючи, як по моєму тілу пробігає холодок несподіванки, мов від дотику крижаної руки. Я не могла повірити своїм вухам, не розуміла, чому саме я, чому саме зараз, коли моє життя розбилося на шматки.

– Я? – перепитала я, відчуваючи, як мій голос тремтить, мов осіннє листя на вітрі. – Але... але я не можу.

– Чому? – запитав Дмитро, його брови злетіли вгору, виражаючи здивування і нерозуміння. – Це ж семінар від самого Джорджіо Армані! Це шанс, який випадає раз у житті! Ти ж завжди мріяла про це!

– Я знаю, – прошепотіла я, відчуваючи, як сльози знову підступають до очей, наповнюючи їх вологою. – Але... у мене... особисті обставини.

Я не хотіла пояснювати, що мій наречений пішов від мене, що моє життя розбилося на мільйон дрібних шматочків, мов кришталева ваза, що впала з висоти. Я не хотіла, щоб усі знали про мій біль, про мою самотність, про мою втрату. Я хотіла зберегти хоч трохи гідності, хоч трохи таємниці.

– Злато, це ж Мілан! – вигукнула Аля, підходячи до мене і беручи за руку, стискаючи її в своїй, наче намагаючись передати мені свою підтримку. – Ти ж завжди мріяла про це! Ти ж хотіла побачити, як працюють найкращі дизайнери світу! Це твій шанс!

– Я знаю, – прошепотіла я, відчуваючи, як у моєму серці борються два протилежні почуття, мов два звірі в клітці. – Але...

– Ніяких «але», – перебила мене Аля, її голос був твердим і рішучим, мов сталь. – Ти їдеш. Це твій шанс, твій крок до мрії. Ти не можеш його втратити. Ти не можеш дозволити, щоб особисті проблеми зруйнували твою кар'єру, твою мрію.

Я дивилася на Алю, на Дмитра, на Єгора, який стояв осторонь і мовчав, його очі були сповнені уваги, але не видавали жодних емоцій. Я відчувала, як у моєму серці розгорається вогонь цікавості, як у моїй душі прокидається бажання вирватися з цього кола болю і розпачу. Я розуміла, що Аля права. Це справді мій шанс, мій шанс почати все з чистого аркуша, мій шанс знову відчути себе живою.

– Добре, – сказала я, відчуваючи, як у моєму голосі з'являється рішучість, мов перший промінь сонця, що пробивається крізь хмари. – Я поїду.

Я не знала, що на мене там чекає. Думала, я їду туди одна... І якщо Гліб всеодно кинув мене, то що мене тут тримає? Хоч відпочину від Єгора, від всіх і всього...

Я не знала, що цей семінар стане початком нового етапу в моєму житті, етапу, де я знову зустрінуся з минулим, з коханням, яке я намагалася забути, з чоловіком, який одного разу розбив моє серце, але тепер, можливо, зможе його зцілити.