Глава 13. Злата

Тиша в домі тиснула на мене, мов тягар, а кожен звук, навіть тихе цокання годинника, здавалося, гучно відлунював у порожнечі. Я не могла заснути, думки роїлися в голові, не даючи спокою. Гліб. Він повернувся, але не до мене, не в наше ліжко. Він спав на дивані у вітальні, відсторонений і холодний, як крига.

Опівночі, коли тіні в домі стали густішими, а тиша – майже матеріальною, я не витримала. Мій біль, мов отрута, розтікався по венах, вимагаючи виходу. Я спустилася сходами, кожен крок відлунював у порожнечі, мов удари серця, що благає про порятунок.

Гліб лежав на дивані у вітальні, його обличчя було суворим навіть уві сні. Місячне світло, просочуючись крізь штори, окреслювало його сильні риси, нагадуючи мені про чоловіка, якого я кохала, але водночас боялася.

– Глібе, – прошепотіла я, сідаючи на край дивана, намагаючись не порушити тишу. – Чому ти тут?

Він відкрив очі, його погляд був холодним, мов зимовий вітер.

– Даю тобі час подумати, – відповів він, його голос був тихим, але твердим, мов камінь. – Час, щоб розібратися в собі.

– Але... – я не знала, що сказати. Слова застрягли в горлі, мов клубок ниток, який неможливо розплутати. – Я... я не розумію.

– Ти не розумієш, Злато, – перебив він мене, сідаючи на дивані і дивлячись мені прямо в очі. – Ти знову зрадила мою довіру. Ти не сказала мені, що Єгор працює з тобою.

– Я хотіла тобі сказати, – прошепотіла я, сльози знову покотилися по моїх щоках, залишаючи мокрі сліди на моєму обличчі. – Я боялася... боялася, що ти не зрозумієш. Боялася твоєї реакції і ревнощів.

– Ти не дала мені шансу, – відповів він, відвертаючи погляд. – Ти вирішила за мене. Ти знову поставила мене перед фактом.

– Весілля... – я не могла закінчити фразу, мій голос тремтів, мов листя на вітрі. – Що буде з нашим весіллям?

– Весілля варто відкласти, – сказав він, його голос був спокійним, але рішучим, мов вирок. – Нам потрібно розібратися в наших стосунках. Нам потрібно зрозуміти, чи зможемо ми знову довіряти один одному.

Я відчула, як світ навколо мене руйнується, як моє серце розбивається на мільйон дрібних шматочків. Гліб, чоловік, якого я кохала, відмовився від мене. Він не міг пробачити мою брехню, не міг довіритися мені знову.

– Я кохаю тебе, Глібе, – прошепотіла я, але він не відповів. Він просто закрив очі, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Я піднялася з дивана, відчуваючи себе розбитою і самотньою. Я не знала, що робити, як повернути його довіру, як врятувати наші стосунки. Я відчувала, як порожнеча поглинає мене, як темрява огортає моє серце, перетворюючи на крижану статую.

Годинник у вітальні тихо відлічував секунди, кожна з яких, здавалося, гучно відлунювала в моїй голові, посилюючи відчуття розгубленості та відчаю. Я йшла в спальню, відчуваючи, як моє тіло тремтить від холоду, а серце розривається на дрібні шматочки.

Його слова, холодні та рішучі, мов лезо ножа, продовжували звучати в моїй голові, отруюючи мою душу. "Нам потрібно розібратися в наших стосунках. Нам потрібно зрозуміти, чи зможемо ми знову довіряти один одному.". Кожне слово, мов гострий камінь, врізалося в моє серце, залишаючи глибокі рани, які, здавалося, ніколи не загояться.

Я опустилася на ліжко і обхопила голову руками, намагаючись стримати ридання, які рвалися з моєї грудей. Я не могла повірити, що все так обернулося. Я завжди вважала, що наша любов з Глібом сильніша за будь-які перешкоди, що ми зможемо подолати все разом. Але, здається, я помилялася.

Брехня, якої я так боялася, зруйнувала все, що ми будували роками. Я хотіла захистити наші стосунки, але замість цього зруйнувала їх. Я хотіла зберегти його довіру, але замість цього втратила її назавжди.

Я згадала наші перші зустрічі, наші перші поцілунки, наші мрії про спільне майбутнє. Я згадала, як він зробив мені пропозицію, як ми планували наше весілля, як мріяли про дітей. І тепер, коли все було так близько, коли наша мрія майже здійснилася, все розсипалося на порох.

Я підняла голову і подивилася на годинник. Було вже пізно, але я не могла заснути. Я відчувала, що мушу поговорити з Глібом, мушу пояснити йому все, мушу попросити у нього прощення. Але я також боялася, що він не захоче мене слухати, що він вже прийняв своє рішення.

Я встала з дивана і підійшла до вікна. За вікном панувала тиша, лише зрідка чулися звуки нічного міста. Я дивилася на темні вулиці, на мерехтливі вогні ліхтарів і відчувала себе такою самотньою, такою безпорадною.

Згадалися слова Алі, моєї сестри, яка завжди попереджала мене про жорстокість Гліба. Вона говорила, що він не той, хто мені потрібен, що він зруйнує моє життя. Але я не слухала її, я була засліплена своєю любов'ю, своєю вірою в нього. І тепер я пожинаю плоди своєї сліпоти.

А ще згадала Єгора, який з'явився з нізвідки, мов привид з минулого, і знову перевернув моє життя з ніг на голову. Він хотів повернути мене, хотів виправити свою помилку, але я не могла йому повірити. Я боялася, що він знову зрадить мене, що знову залишить мене біля вівтаря.

Я відчувала себе розірваною між двома чоловіками, між двома різними світами. Я любила Гліба, але його жорстокість лякала мене, відштовхувала. Я знала, що Єгор кохає мене, але чи зможу я знову довіритися йому після всього, що сталося? Чи зможу я знову відкрити своє серце для любові?

Я не знала, що робити. Я не знала, як прийняти правильне рішення. Я відчувала, що моє життя перетворилося на хаос, на клубок заплутаних ниток, який я не могла розплутати. І я боялася, що цей хаос поглине мене, що я потону в ньому, не знайшовши виходу.