Глава 10. Злата

День тягнувся, мов гумова стрічка, наповнений напругою та несказаними словами. Єгор став моїм невід'ємним колегою, постійно з'являючись у полі зору. Він підходив до мене з питаннями, пов'язаними з роботою, демонструючи професіоналізм та ділову хватку. Його слова були чіткими, а тон - сухим, немов він намагався тримати дистанцію, але в його очах я бачила щось інше, щось, що він старанно приховував.

— Злато, чи готові ескізи нової колекції? — запитав він, стоячи біля мого столу, тримаючи в руках папку з документами.

— Майже, — відповіла я, не відриваючи очей від ескізів. — Залишилося кілька деталей.

— Чудово, — сказав він, кивнувши. — Пан Ігор хотів би побачити їх сьогодні. Можливо, тобі потрібна допомога?

— Ні, дякую, — відповіла я, відчуваючи, як моє серце починає битися швидше. — Я впораюся сама.

Я була змушена відповідати йому, адже ми працювали в одній команді, а навколо були колеги, які уважно слухали кожне наше слово. Я намагалася зберігати спокій, але всередині мене вирував вир емоцій. Гнів, здивування, розгубленість - все це перепліталося в моїй душі, створюючи нестерпний хаос.

Вечір настав, і я повернулася додому, сподіваючись поділитися з Глібом тим, що відбувалося на роботі. Я хотіла розповісти йому про Єгора, про його несподівану появу, про ту напругу, яка виникла між нами. Але коли я побачила його обличчя, напружене та похмуре, я зрозуміла, що зараз не найкращий час для розмов.

— Привіт, — сказала я, входячи до кімнати, намагаючись усміхнутися.

— Привіт, — відповів він, не відриваючи очей від телевізора, його голос був холодним і відстороненим.

— Як твій день? — запитала я, намагаючись зав'язати розмову, але відчуваючи, як мої слова тонуть у тиші кімнати.

— Нормально, — буркнув він, перемикаючи канал, його очі були прикуті до екрана.

Я мовчки пройшла на кухню, намагаючись зайняти себе чимось, щоб відволіктися від тривожних думок. Я відчувала себе самотньою, відрізаною від світу. Я хотіла поділитися з Глібом своїми переживаннями, але не могла. Я боялася його реакції, боялася, що він не зрозуміє мене, що він знову розізлиться.

— Вечеря готова? — запитав він, входячи на кухню, його голос був грубим і втомленим.

— Майже, — відповіла я, намагаючись усміхнутися, але відчуваючи, як мої губи тремтять.

— Добре, — сказав він, сідаючи за стіл, і я відчула, як між нами пролягає прірва. — Я дуже голодний.

— Ти щось хотіла сказати? — раптом спитав він. — Виглядаєш так, наче хочеш поговорити, але не наважуєшся.

— Ні, нічого серйозного. Краще потім. Ти втомлений. Не буду навантажувати тебе, — збрехала я. Просто не знала, якою буде реакція, якщо я все ж скажу. Я зловила себе на думці, що боялася його.

— Добре. Я справді втомлений, — зітхнув Гліб.

Вечір тягнувся, наповнений мовчанням та напругою. Я відчувала, як між нами виростає стіна, яку я не могла зруйнувати. Я хотіла, щоб все було, як раніше, але розуміла, що це вже неможливо. Єгор з'явився в моєму житті, як нежданий гість, і я не знала, як від нього позбутися. Я відчувала, що моє життя перетворилося на театр абсурду, де я була головною героїнею, а Єгор - невидимим режисером, який керував моїми емоціями.