Глава 9. Злата

Декілька днів пролетіли, мов у тумані. Той вечір, той синець, той гнів Гліба — все це почало здаватися далеким і не таким вже й важливим. Можливо, я просто намагалася себе переконати, що все добре, що це був єдиний раз. З Глібом стосунки ніби налагодилися, хоча він був холоднішим, ніж раніше. Його погляд став відстороненим, а дотики — обережними, наче він боявся знову мене образити.

Я прийшла на роботу, як завжди, намагаючись зосередитися на ескізах нових моделей. Робота завжди була моєю віддушиною, місцем, де я могла сховатися від реальності. Я працювала дизайнером одягу в невеличкій, але перспективній компанії. Ми створювали унікальні колекції, які користувалися популярністю серед модниць.

Сьогодні в офісі панувала особлива атмосфера. Всі були схвильовані та збуджені. Мій бос, пан Ігор, зібрав нас у конференц-залі.

— Доброго ранку, колеги, — сказав він, усміхаючись. — У нас є чудова новина. Наша компанія отримала нового співвласника.

Всі почали перешіптуватися, гадаючи, хто ж цей таємничий інвестор.

— Дозвольте представити вам пана Єгора, — сказав пан Ігор, і в зал увійшов… Єгор.

Мій світ зупинився. Я не могла повірити своїм очам. Єгор, тут? У моїй компанії? Співвласник?

Він усміхнувся мені, але в його погляді не було звичного тепла. Він виглядав діловим, зосередженим.

— Доброго дня, — сказав він, його голос був спокійним і впевненим. — Я радий приєднатися до вашої команди.

Я сиділа, мов паралізована, не могла вимовити жодного слова. Мої думки були в хаосі. Чому він тут? Що він хоче?

Пан Ігор почав розповідати про плани Єгора, про його досвід у бізнесі, про те, як він допоможе нашій компанії розвиватися. Я слухала, але не чула жодного слова. Я бачила лише його очі, холодні та відсторонені.

Після презентації пан Ігор оголосив перерву. Всі почали розходитися, обговорюючи новину. Я сиділа, намагаючись прийти до тями.

— Злато, — почув я його голос.

Я підняла очі. Він стояв переді мною, його обличчя було серйозним.

— Що ти тут робиш? — запитала я, мій голос тремтів.

— Я викупив акції вашої компанії, — відповів він. — Я хотів бути поруч.

— Поруч? — я засміялася без жодної радості. — Ти серйозно?

— Я знаю, що це виглядає дивно, — сказав він. — Але я хвилююся за тебе.

— Хвилюєшся? — я відчула, як гнів підіймається в мені. — Ти знущаєшся?

— Я просто хочу бути поруч, — сказав він. 

— Зате я не хочу, щоб ти був поруч! Скільки можна, Єгоре? Куди я маю сховатися, щоб ти зник з мого життя? Невже тобі так подобається руйнувати все, що в мене є? За що ти так зі мною?

— Злато, я… Я лише кохаю тебе… — прошепотів він.

— Твоє кохання руйнівне! Не кохай! Від тебе одні лише проблеми. Тримайся від мене подалі! — вигукнула я, встаючи з місця.

Я розвернулася і пішла, залишивши його стояти в конференц-залі. Я не знала, що робити. Я відчувала себе розгубленою, зрадженою. Він знову з’явився в моєму житті, як нежданий гість, і я не знала, як від нього позбутися. А головне, як приховати цю новину від Гліба. Бо навряд він відреагує нормально. З іншої сторони краще хай він дізнається від мене. Я відчувала, як моє життя знову руйнується.