Глава 8. Єгор

Вечірні сутінки вкрили місто важкою ковдрою, і в моїй душі панувала така ж темрява. Я сидів у кріслі, дивлячись у вікно, але не бачив нічого, окрім відблиску власних розбитих надій. Її рішення залишитися з ним, з тим, хто підняв на неї руку, розривало мене зсередини. Я відчував себе безсилим, нездатним захистити її від її ж власного вибору.

Дзвінок у двері пролунав різко, вириваючи мене з полону думок. Це був Андрій.

— Єгоре, привіт. Як ти? — запитав він, входячи до кімнати, його погляд був сповнений тривоги.

— Привіт, — відповів я і пройшов до крісла. 

— Щось сталося? Ти виглядаєш... — Андрій не закінчив, його погляд був сповнений тривоги.

Я зітхнув і розповів йому про Злату, про її рішення залишитися з Глібом, про те, як вона відштовхнула мене.

— Вона... вона залишилася з ним, — промовив я, дивлячись у підлогу. — Незважаючи ні на що.

Андрій мовчав, його обличчя було серйозним, сповненим співчуття.

— Я не розумію, — промовив я, мій голос тремтів. — Я ж бачив, що вона все ще кохає мене. Як і я її. Але чому вона обирає його?

— Люди роблять вибір, Єгоре, — тихо сказав Андрій, сідаючи навпроти мене. — Іноді не той, який ми очікуємо.

— Але чому? — запитав я, відчуваючи, як гнів підіймається в мені. — Він її вдарив, Андрію!

— Я знаю, — сказав Андрій, поклавши руку мені на плече. — Але ти не можеш змусити її. Певно, вона вірить, що сама винна в тому.

— Думаю, що бовдур, що пішов звідти! А якщо він знову на неї підняв руку? Я не мав йти. Хай би як вона кричала і гнала мене. 

— А як би ти там залишався? Це дурниці, Єгоре. Ти мав піти і дати їм все з’ясувати.

Я замовк, дивлячись у порожнечу. Я відчував себе безсилим, розбитим. Я хотів вирвати її з цього болота, але не знав, як.

— Дай їй час, — порадив Андрій. — І знайди спосіб бути поруч, не тиснучи на неї.

Його слова відгукнулися в моїй голові, і раптом мене осяяла ідея. Я згадав, як нещодавно чув про те, що на ринку виставлені акції компанії, в якій працює Злата. Це був шанс, можливість бути поруч, не порушуючи її особистий простір.

— Я знаю, що робити, — сказав я, мої очі загорілися. — Я викуплю акції її компанії.

— Що? — здивовано запитав Андрій. — Ти серйозно?

— Абсолютно, — відповів я, відчуваючи, як в мені прокидається рішучість. — Це дасть мені привід бачитися з нею, бути поруч, допомагати їй, не нав'язуючись.

Андрій мовчав, обмірковуючи мої слова.

— Це божевілля, — нарешті сказав він, але в його голосі не було осуду. — Але якщо це те, що ти хочеш зробити...

— Це єдиний спосіб, — перебив я його. — Єдиний спосіб бути поруч з нею, навіть якщо вона цього не хоче. Я не можу її втратити.

Андрій кивнув, розуміючи мою рішучість.

— Добре, — сказав він. — Я допоможу тобі. Але будь обережний, Єгоре. Не зроби гірше.

— Я буду обережний, — пообіцяв я, відчуваючи, як в моїй душі з'являється крихітна іскра надії. — Я просто хочу бути поруч.

— Тоді давай зробимо це, — сказав Андрій, піднімаючись з дивана. — Чим швидше ми почнемо, тим швидше ти зможеш переконатися, що вона в порядку.

Я усміхнувся братові, відчуваючи, як в моїй душі з'являється крихітна іскра надії. Я знав, що це божевілля, але я також знав, що заради Злати я готовий на все.