Глава 7. Злата

Ранок зустрів мене не лагідним сонячним промінням, а гострим болем у вилиці. Гліб уже поїхав на роботу, залишивши мене наодинці з цим пекучим нагадуванням про вчорашній вечір. Я підійшла до дзеркала, і моє відображення вразило мене. На обличчі красувався яскраво-синій синець, що пульсував болем. Він нагадував мені про гнів Гліба, про його руку, що змахнула, немов грозова хмара, про той жахливий звук ляпаса.

Дзвінок у двері пролунав різко, розриваючи тишу квартири. На порозі стояла Аля, її очі миттєво наповнилися жахом, коли вона побачила мій синець.

— Злато, що це? Хто тебе так? — закричала вона, її голос тремтів від люті.

— Гліб, — прошепотіла я, опускаючи очі.

— Гліб? Він тебе вдарив? — Аля майже кричала, її обличчя стало червоним від гніву. — Я не можу повірити!

Я розповіла їй усе, кожну деталь, кожне слово, кожен подих. Аля слухала, її обличчя ставало дедалі червонішим, а кулаки стискалися.

— Навіть якщо Єгор винен, Гліб не мав права! — вигукнула вона, її голос був сповнений зневіри.

— Він був у люті, Алю, — прошепотіла я, намагаючись захистити його, хоча слова звучали порожньо навіть для моїх вух.

— У люті? Злато, він тебе вдарив! Це ненормально! Ти повинна піти від нього!

— Не говори так, Алю. Це був перший раз. Він любить мене, — я намагалася переконати її, але більше переконувала себе.

— Любить? Злата, якщо він тебе любить, він би ніколи не підняв на тебе руку! — її голос був сповнений гіркоти. — Ти розумієш, що це означає? Це не любов, це насильство!

— Я не хочу йти від нього, залишатися одною. Знову, — прошепотіла я, мій голос був ледь чутний. 

— Ти можеш піти до мене і не будеш жити сама, — сказала Аля, обіймаючи мене міцно. — Або до мами. Ми тобі допоможемо.

— Я не хочу, щоб мама знала, — я відчула, як сльози душать мене.

— Злато, ти повинна про це комусь розповісти. Ти не можеш це тримати в собі.

— Я не можу, — я закрила обличчя руками. — Я не знаю, що робити.

— Ти повинна піти, — наполягала Аля. — Ти заслуговуєш на краще. Ти не повинна терпіти таке ставлення.

Я відчула, як сльози котяться по моїх щоках, гарячі та солоні. Я не знала, що робити. Я любила Гліба, але я не могла забути його руку на своєму обличчі, той жорстокий дотик, який зламав щось усередині мене.

— Алю, будь ласка, послухай мене, — я витерла сльози і взяла її за руки. — Гліб не хотів мене вдарити. Він був у стані афекту, він… він просто не міг себе контролювати.

— Не міг контролювати? Злато, ти чуєш, що ти кажеш? — Аля вирвала руки і відійшла від мене. — Він тебе вдарив, і ти його захищаєш?

— Я знаю, що це виглядає погано, але… але він не погана людина, Алю. Він любить мене, я знаю це. Він просто… він просто помилився.

— Помилився? Злато, це не помилка, це насильство! — Аля підвищила голос. — Ти не можеш це виправдати!

— Я не виправдовую його, — я опустила очі. — Я просто… я просто хочу, щоб ти зрозуміла. Він не зробить цього знову, я впевнена.

— Звідки ти знаєш? — Аля скептично подивилася на мене. — Ти не можеш бути впевнена.

— Я знаю його, Алю, — я підняла очі і подивилася на неї. — Він не такий. Він просто… він був злий.

— Злий? Злато, це не виправдання! — Аля підійшла до мене і поклала руки мені на плечі. — Ти повинна піти від нього, ти повинна…

— Ні, — я перервала її. — Я не піду. Я люблю його, і я хочу загладити свою вину перед ним.

— Твою вину? Злато, а як щодо його вчинку? — Аля похитала головою. 

— Я знаю, що ти хочеш мені допомогти, Алю, — я обійняла її. — Але, будь ласка, не говори про це нікому. Я не хочу, щоб мама знала.

— Злато, ти повинна…

— Будь ласка, Алю, — я перервала її. — Я прошу тебе. Це моє життя, і я хочу сама вирішити, що мені робити.

Аля зітхнула і обійняла мене у відповідь.

— Добре, — прошепотіла вона. — Але якщо він ще раз тебе вдарить, я розповім мамі, навіть якщо ти мене ненавидітимеш.

— Добре, — прошепотіла я, відчуваючи, як сльози знову

котяться по моїх щоках. — Дякую.