Глава 6. Злата

Порожнеча. Ось що залишилося після відходу Єгора. Немов вирвали шматок душі, залишивши лише крижану діру. Тіло тремтіло, немов осінній лист на вітрі, а в голові пульсував єдиний звук – його ім'я.

Гліб стояв, наче кам'яна статуя, його обличчя спотворене гнівом. Від нього віяло холодом, таким відчутним, що здавалося, можна доторкнутися. Очі палали незрозумілою люттю, а кожен м'яз на обличчі був напружений, готовий до вибуху. Я зрозуміла, що боюся його. Несподівано зловила себе на цій думці.

— Поясниш? — процідив він крізь зуби, і від цього голосу по шкірі пробігли мурашки. Він говорив так тихо, що я ледве чула, але в цьому шепоті відчувалася така сила, що здавалося, він міг розтрощити мене на шматки.

Слова застрягли в горлі. Я намагалася щось сказати, але замість цього з рота вирвався лише беззвучний шепіт. Я відчувала, як мої руки тремтять, а коліна підкошуються.

— Пояснювати нічого, — промовив він, наближаючись. — Все видно.

Він зробив ще один крок, і я відчула, як він нависає наді мною, наче хижий птах. Його тінь закрила світло, і я відчула, як страх стискає моє серце.

Рука злетіла блискавично, і пекучий біль пронизав щоку. У вухах задзвеніло, а в очах потемніло. Світ похитнувся, і я ледве втрималася на ногах. Я відчула, як сльози підступають до очей, але не могла собі дозволити заплакати.

Він розвернувся і пішов, не сказавши більше ні слова. Лише грюкіт дверей відлунням пронісся по будинку, підкреслюючи мою самотність. Він пішов, залишивши мене наодинці з болем і розчаруванням.

Сльози хлинули потоком, змішуючись із гірким присмаком крові. Тіло здригалося від ридань, а в голові крутилися уривки спогадів, наче кадри старого фільму.

Його дотик, його поцілунки, його слова...

Невже це все було брехнею? Невже я знову повірила в казку, яка розсипалася на порох? Невже я знову стала жертвою його брехні?

Година тягнулася, наче вічність. Час застиг, а разом із ним і моє серце. Я сиділа на підлозі, обійнявши коліна, і дивилася в порожнечу. Раптом, клацання замка. Кроки.

Гліб.

Обличчя спотворене каяттям. Голос тихий, майже лагідний. Він дивився на мене з таким жалем, що мені стало ще гірше.

— Пробач, — шепоче, торкаючись синця на щоці. — Я не мав права.

Руки обіймають, притискаючи до себе. Гарячі сльози падають на волосся. Його дотик був таким ніжним, що я ледве стримувала ридання.

— Я люблю тебе, — шепоче він, і ці слова звучать, як заклинання. Він говорив так щиро, що я майже повірила йому.

Люблю?

Сумнів гризе зсередини, але тіло зрадницьки тягнеться до тепла. Я хотіла відштовхнути його, але не могла. Я хотіла сказати йому, що він зробив мені боляче, але слова застрягли в горлі.

— Я теж, — шепочу у відповідь, ховаючи обличчя в його грудях. Я не знала, чи говорю правду, але хотіла вірити, що все буде добре. — Я тобі все поясню стосовно Єгора. Я ж не зрадниця.

— Так, я знаю тебе. Ти розумна і чесна. Ти поясниш. Добре. Я слухаю.

Світ знову набуває кольорів, біль відступає, залишаючи лише гіркий присмак страху. Я відчула, як мої руки обіймають його у відповідь, і ми застигли в обіймах, намагаючись знайти розраду один в одному. Але те, що я сама в усьому винна, приховати могла від самої себе. І тому я пробачала Гліба. Але себе пробачити не могла.

Друзі, нові глави додаватимуться практично щодня. Пишіть відгуки, чи цікаво))))