Глава 19.

Катя.

Я схопила кошик з квітами. (От дурепа! Це могло коштувати мені життя!) Мені здалося, що я миттєво відступила назад у квартиру. Але тільки-но я спробувала зачинити двері, як чиясь рука схопилась за ручку й не дозволила мені завершити таку звичну дію. Між нами дівчатками, я трохи того… злякалась. Тож, коли двері потягли до себе, я скрикнула та що моїх сил потягнула до себе.

- Мала, ти чого? Не рада мене бачити? - почула я такий добре знайомий голос. - А я їй тут квіточок накупив. Її улюблених. 

Тут я вже не стримувала себе:

- Ти таки придурок! Якого ти вискакуєш, як ексгібіціоніст біля жіночого гуртожитку?

- Тепла зустріч, нічого не скажеш! Може, ти мене таки пустиш до квартири?

- Та заходь вже! 

- Дякую, кохана!

Не встигла я зачинити двері, як Максим (А це був саме він!) згріб мене своїми сильними ручиськами та міцно притис до себе. Поцілував у шию. Зарився обличчям у моє волосся та сказав:

- Як же я сумував за тобою! Більше ніколи так не роби! Налякала мене до смерті!

- Це ти мене щойно налякав! Мало не народила передчасно! Ти що не можеш як нормальні люди подзвонити у двері, дочекатися поки тобі відкриють й подарувати квіти з рук у руки? - відповіла я, намагаючись звільнитися з його міцних обіймів.

- Взагалі, задумано було, що коли ти запитаєш: "Хто там?", (він наголосив на цьому "Хто там?") я спокійно піднімусь сходами, співаючи тобі серенаду. (Що, в біса? Серенаду? Я прямо фізично відчула, як мої очі лізуть на лоба.) Ти почуєш мій голос, неймовірно зрадієш, потім відкриєш двері та кинешся мені на шию, - він здається зовсім не зважав на мої пручання у його руках. - Але хтось зовсім не думає про свою безпеку! А аби це дійсно був якийсь ексгібіціоніст?

- А вони що вже по квартирах ходять? Як адвентисти сьомого дня. Відпусти вже мене, нарешті! До речі, щось давненько їх не було. Я про адвентистів. Починаю за них хвилюватися. Геть пропали десь. Я кажу, руки забери.

Він таки трохи послабив тиск своїх лапищ, але не прибрав їх зовсім. 

- Вибач, що налякав! Мене насправді відволік таксист. Не повіриш, забув телефон в салоні, так до тебе біг. Він приніс.

Потім якось так невимушено поцікавився:

- Ти мені поясни, тебе що треба прив'язувати на ніч до себе або до ліжка? Що у тебе за манера така - весь час втікати? 

- Я не втікала! Просто поїхала додому.

- "Не втікала!" - це коли ти говориш чоловікові, куди ти їдеш! А не я прокидаюсь зранку - тебе немає, валізи немає, речі розкидані. 

- Але ж ліжко я заслала, - трохи не в тему сказала я.

- Це ти молодець, звичайно! А якби ще й ліжко не засланим залишила?... Взагалі, не знаю! - знизав він плечима. - Менше з тим. Той аудіозапис, що ти мені скинула, ну, з Анітою - змонтовано. Нічого подібного я не говорив. Ти могла просто запитати мене, а не зриватись у безглузду подорож.

- Я й так здогадувалась, що він може бути змонтований. Але мені конче треба було поїхати додому. Спокійно все обдумати. Чесно, я страх як втомилась від усього цього цирку з бубнами.

- Танців з бубнами. 

- Що? Та й танці туди ж! Можеш, нарешті, мене відпустити?

- Так, звісно! Але тільки після цього, - він нахилився й поцілував мене в губи. - Все, вільна! - й прибрав руки.

- Вільна, значить? Добре! Сам сказав! - і я легенько штовхнула його в груди. Повільно почала відходити від нього, пританцьовуючи та наспівуючи мою улюблену пісню останніх днів. Я заслухала її до неможливості, коли летіла додому. Вона весь час була  у мене в навушниках рефреном на вічному повторі у літаках, транзитних аеропортах, навіть, у київському таксі:

“А тепер я на волі є

Ти веди лиш вперед, моя коліє

Ти веди, не звертай і не зупиняй

Я не та. І нового дня

Я не боюсь.

Тепер я вільна

Я вільна, вільна, вільна,

Вільна, вільна, вільна.”

Він здивовано дивився на мене. Потім посмішка, мов перші весняні квіти, почала розпускатися на його вустах:

- Що, в біса, це ще за мюзикл? А, ні! Індійське кіно! Точно! Кіно!

Я проігнорувала його глузливі коментарі та продовжила наспівувати, водночас вмикаючи цю пісню на моєму телефоні: 

“Сповільнений пульс

Розсипане зілля

Більше я не боюсь

Я вільна, вільна

На сірому тлі,

Що з білим так схожий

Писали ніяк, та я зможу,

Зможу, зможу”

Почала підтанцьовувати під музику, поманила його пальчиком, мовляв, йди-но до мене, милий! Й він слухняно пішов. Обійняв, ніжно притис до себе. Наші тіла наче самі собою почали рухатись у містичному солодкому танці. Колись у школі ми всі проходили закон всесвітнього тяжіння.  Ну, коли Ньютону на голову впало яблуко. Пам’ятаєте? Якщо передати суть цього закону простими словами, без формул, то мова йде про фізичне явище тяжіння тіл один до одного. Тут і зараз я на практиці відчула дію цього закону.  Здавалось у всьому Всесвіті не існує сили, що здатна відірвати мене від нього. Його вуста манили мене так, як вогонь притягує метеликів у темряві ночі. Здається, це було обопільно!