Глава 18.

Катя.

Київ зустрів мене не дуже привітно. Дощем з мокрим снігом. Після досить приємної теплої погоди Гонконгу це було не дуже комфортно. Така дюдя! Я вже трохи відвикла. Але я була безмежно (не повірите, але до сліз) щаслива бути вдома! На своїй землі!

Можливо, хтось скаже, що це якось дивно, але я вирішила поки що не дзвонити батькам та не повідомляти, що я в Києві. На те було декілька причин. Але основна - їм треба буде пояснювати, чому я так раптово приїхала. Та ще й одна, без Максима. А мені самій потрібен час, щоб все осягнути, сприйняти, розкласти по поличках та прийняти рішення, як жити далі. Тож, викликаю таксі та їду додому. 

Мені не передати словами, як я хочу швидше опинитися у своїй невеличкій квартирці. Головне слово у попередньому реченні - своїй. Тобто, моїй. Там, де я єдина господиня. Переліт був дуже довгий (близько тридцяти трьох годин), з чотирма транзитними пересадками. Це дуже тяжко. Я майже не спала. Нервів спалила, що перший паротяг вугілля. Втомилась так, що ледь ворушилась. Отож, не дивно, що я так рвалась закінчити цю виснажливу морально та фізично подорож.

Найрозумніше, що може зробити вагітна жінка після такої надважкої подорожі (крім того, що взагалі не пхатися у таку авантюрну мандрівочку, але вже як є), вимкнути усе, що можна вимкнути та завалитись спати. Так і роблю. Перед тим як заснути, згадалось мені, як Максим сказав після прильоту у Гонконг, що найкраще після довгого перельоту добряче виспатись. Знову й знову намагаюсь не думати про нього. Але він весь час зі мною. Вигнати Максима з моєї голови я не спроможна. Та й не впевнена, що хочу. От і зараз засинаю з думкою про нього. 

Вгадайте, що мені снилося? Всього, звичайно, я не пам'ятаю. А якщо ще врахувати, що спала я щось близько доби, то можна уявити скільки всього за цей час могло мені примаритись! Але менше з тим.

Так от! Сплю я і бачу примарну картину. Я чомусь опинилась на тому пляжі, який видно з вікна нашої спальні у Гонконзі. Він не дуже популярний, бо там не особливо зручно заходити у воду через велику кількість каміння. Але там дуже красиво! Гуляти  та дихати морем одне задоволення! День був дуже гарячий. Сонце світило так яскраво, що як не прикривай віями очі, сонячних зайчиків у них не вгамувати. Їх блимки-блискітки роблять усе навколо ледь розмитим, грайливим та якимось теплим. Я лежала на шезлонгу у тіні надзвичайного дерева з красивим смарагдовим листям та фантастичної краси квітами кольору вранішньої зорі та намагалась крізь всю цю чарівність розгледіти небесну синь. 

- Дихай, сонечко! Ще трохи! Я з тобою!

Шкірою відчула гарячий дотик вітру. Потім відразу прохолоду морського бризу. 

- Мила, тужся! Наш малюк вже майже народився! Не хвилюйся! Ти чудово справляєшся! 

Чоловічий голос, що промовляв всі ці слова, був теплий, рідний, найжаданіший, але звучав наче десь здаля.

Раптом світ навколо за секунду видозмінився. "Мабуть, сонце закрило хмарою”, - подумалось мені.

- Сонечко, дихай! Дихай разом зі мною! Ну ж бо, кохана!

Я дуже захотіла побачити чоловіка, голос якого я чула. Я озирнулась навколо.  Й таки побачила його. Вірніше їх.

Максим стояв поруч з гінекологічним кріслом, яке не зрозуміло як опинилося посеред пляжу, та тримав за руку Аніту, що якраз намагалась розродитися. Щось дуже боляче вкололо мене у саме серце! 

І я прокинулась. Доторкнулася долонею до живота. З легким смутком посміхнулась тому, хто там живе, чиє сердечко б'ється поруч з моїм. Хотілось підбадьорити нас обох. І щось таки у мене з того вийшло. Потягнулась по котячому всім тілом. Ще трошки полежала. Просто так, без думок, планів, усіляких "треба".  Підвелась з ліжка, пішла на кухню готувати каву. Влитися у місцевий час ось так зразу не вийшло. "Розумний" годинник на зап'ястку показував "16.15". За вікном сірий київський вечір ранньої зими (цікаво, є такий вираз "рання зима"?) розважався, милуючись миготінням різноманітних вогнів та вогників. Вуличні ліхтарі, світлофори, фари авто, миготливі реклами… Було на що подивитись!

Добре, що це вечір п'ятниці. Попереду вихідні. Якось увіллюся в життя за київським часом. А в понеділок поїду на роботу, до моїх симпапульок-працівничків. Як же я сумувала за цим маленьким, багато в чому проблемним, але моїм бізнесом! Потім навідаюсь до мами з татом. В дім моєї душевної сили. 

Замріявшись про не таке вже й далеке майбутнє, на якісь декілька хвилин забула про Максима. Але нечистий мене напоумив увімкнути телефон! Звичайно, пропущені від мого чоловіка тут як тут. Але не так вже й багато! Не встигла я як слід обміркувати цей факт, як отримала нове повідомлення.

Повідомлення було від Томаса.  Останній раз  я бачила  його у поліційному відділку. В не дуже гарному стані. Знаю, що ви скажете! Він поводився недостойно й низько, там, на парковці торгівельного центру! Як можна взагалі після цього з ним спілкуватися! Я абсолютно згодна! Але щось в мені говорить, що він не така погана людина. Що він заслуговує на шанс. Шанс довести, що просто помилився, зробив дурницю. Що ж він там написав?

“Катю, вибач! Все, що я наговорив - просто емоції людини, що зрозуміла - всі надії та сподівання марні! Пробач мені, сонечко! Я знаю (не питай звідки), що ти прилетіла в Київ. Мені дуже потрібно з тобою поговорити. Віч-на-віч. Тож, єдине, що мені лишається - прийняти українське громадянство. Жартую. Я вже лечу до тебе. Не відмов у приватній зустрічі. Сподіваюсь, скоро побачимось! Люблю тебе!”