Глава 16.

Катя.

- Максиме! 

Він повернувся до мене з ножем у руці, яким саме нарізав нам щось на вечерю. Подивився на мене, помітив тест у руці. Його обличчя просвітліло, ледь вловима посмішка з'явилась на таких рідних губах, брови припіднялись у німому запитанні. 

- Я вагітна! - мій голос здався мені якимось відлунням голосу щасливої дружини, що поспішає зробити таким самим щасливим свого коханого.

- Сонечко! Рідне моє кохане сонечко! - Макс відклав ножа й кинувся до мене. Легко підхопив на руки та почав кружляти кухнею, примудряючись цілувати куди попаде. - Як же я тебе кохаю! Ти ж моя золота дівчинка!

Він був такий радий! Як же мені хотілось йому більше нічого не казати! Щоб все було, як є зараз!  Щоб це було дійсно свято для нас обох! Але я розуміла, що якщо дам зараз задню, поступлюся своєму страху, далі буде в рази складніше. Обман обов'язково розкриється. Якщо він є, звісно! Швидше за все, це таки малюк Максима. Але Томас так просто не здасться! Не в цій ситуації! Тож, рано чи пізно Макс дізнається, що сталося між мною та Томасом тієї клятої ночі. Краще від мене! Краще відразу!

- Максиме! Постав мене, будь ласка! Я маю тобі сказати ще дещо, - вимовила я вбитим голосом, приреченої на смерть людини.

Він здивовано глянув на мене, але слухняно опустив мене на землю.

- Що, мила? Що сталося? - він пильніше придивився до мене. Помітив мій стан та сильно стривожився. - Щось не так? Якісь проблеми?

Я мовчала, не наважуючись сказати те, що повинна була. 

Він не міг дочекатися відповіді. Ніжно взяв мене за плечі, нахилився й подивився мені прямо в обличчя. 

- У чому справа? Благаю тебе, кажи вже! Не мовчи!

Я видихнула повітря та не піднімаючи очей (просто не могла!) тихо сказала:

- Я не впевнена точно, хто батько малюка.

- Що? Повтори! Я, здається, не почув.

- Я не знаю точно, чий він.

Я, нарешті, наважилась підняти очі та подивитись на Максима. Ніколи в житті я більше не хочу бачити такий вираз обличчя, а особливо погляд, яким дивився на мене мій чоловік! Мені не вистачить слів ста мов, щоб описати це. Нерозуміння, біль, недовіра, лють, ще щось невловиме й зверху все це заполіровано вдаваним спокоєм. Тільки його пальці, що сталевими тисками все сильніше здавлювали мої плечі, довершено видавали його внутрішній стан.

Я мимоволі зойкнула від болю. Він наче отямився від цього звуку й відпустив мене. Відійшов  й повернувся спиною. Провів долонею по обличчю.

- І хто він? - запитав, не обертаючись.

- Це було лише один раз. І то я не впевнена. Бо я нічого не пам'ятаю. - говорила я скоромовкою. Вірніше, слова самі вилітали, не контрольовано. Я дуже хотіла пояснити. Але не знала як правильно це зробити. Тому просто видавала в ефір перше, що приходило мені на думку. - Просто прокинулась з ним в одному ліжку. Вибач! Я не хотіла! Просто так сталося! Він сказав…

Максим нарешті повернувся до мене й абсолютно спокійним тоном повторив своє запитання, перебивши мій словесний… потік:

- Хто він?

Я подумки зіщулилась, наче перед ударом:

- Томас.

Я була готова до того, що зараз розверзнуться небеса й кара Божа, абсолютно заслужено, паде на мою дурну голову.

Але нічого такого не сталося.

Тиша. Ні звука. Потім запитання:

- Так що він сказав?

- Він сказав.., що я зірвала з нього сорочку та сказала, що хочу зрівняти рахунок… з тобою.

- Але ти нічого не пам'ятаєш?

- Зовсім нічого! Як не намагалась! 

- Чому? ... Чому ти не пам'ятаєш?

- Це було, коли ви з Анітою… повернулися в Гонконг з Пекіну. Пам'ятаєш, коли я пропала на всю ніч. Я дійсно поїхала в офіс. Дійсно зустріла там Томаса. Ми поїхали до нього. Там мене накрило. Здали нерви. Я дуже сильно розплакалася. Майже до істерики. Він намагався мене заспокоїти й не вигадав нічого кращого, як відкрити свій бар. Там була величезна кількість різних напоїв. Ми попробували декілька і я… дуже сильно захміліла. І з якогось моменту я зовсім нічого не пам'ятаю.

- Чому ти вирішила, що спала з ним? Крім того, що він тобі так сказав.

Я зам'ялась. Мені було так соромно! Але я вирішила, що краще говорити як є.

- Тому що, коли я прокинулась вранці, я побачила, що лежу у його ліжку, - я замовкла, набираючись хоробрості, щоб продовжити розповідати правду, - зовсім гола, як і він. А ще, мої соски... Вони боліли. 

Максим скреготнув зубами, желваки забігали під шкірою. Я побачила, як стиснулись його кулаки.

- Щось ще? - запитав він.

- Ні. 

- Вибач, між ніг? 

- Я не знаю. Наче, нічого особливого.

Він відійшов до вікна. Дивився крізь скло кудись далеко. Я мовчала. Я чекала, що він скаже. Я чекала, що він вирішить. Я була готова зараз же зібрати хоча б мінімально  свої речі та поїхати в готель. Мені було надзвичайно соромно!  Чекання для мене було нестерпним. Тож я пішла у гардеробну, дістала валізу й почала збирати речі.