Глава 7.

Максим.

На пляжі цієї ночі було просто чудово! Й хоча я не дуже полюбляю великі натовпи - тут, сьогодні, з коханою я був щасливий. Все було настільки перфектно, що раптовий, як укус бджоли, напад тривоги став для мене цілковитою несподіванкою. Спочатку непевне, ледь-ледь відчутне передчуття біди з кожною хвилиною  ширилось, набирало силу.

Я огледівся навколо. Каті не було поруч! Роззирнувся натовпом веселих танцюючих людей - її ніде не було! Страх заполонив усю мою свідомість. Паніка  блискавками пронизувала розум, не даючи змоги зосередитись. Аж раптом, десь там далеко, на іншому боці пляжу я побачив знайому білу сукню. Катя стояла до мене спиною та дивилась на море. Від серця трохи відлягло.

Я почав пробиратись до неї через натовп. Але, попри всі мої зусилля, я ніяк не міг вибратись з цього танцюючого людського моря. Ще й надто, вона знову зникла з очей. Я не на жарт перелякався.  Рвонув з останніх сил й нарешті вибрався з натовпу. 

Й відразу відчув гарячі краплі дощу, який спустився абсолютно несподівано. Моя сорочка промокла за мить. Я закрив очі й підняв обличчя до неба. Через мокру тканину я відчув дотики чиїхось пекучих як вогонь долонь. Вони пестили мої груди. Так приємно, так збуджуюче, хоча й обпікало. Відкрив очі й відразу не зміг роздивитися дівчину, що стояла переді мною. Просто розмитий жіночий силует. Її руки, як грайливі метелики, пурхали моїм тілом. Ось вже дісталися спини, шиї, сідниць… Швидкі вмілі пальчики зайнялись ґудзиками…

Раптом я опинився у себе в ліжку, вже роздягнений. Було дуже тихо, надзвичайно тихо. Ні тобі шелесту вітру, ні шуму дощу, ні гудіння кондиціонера. Нічого. І з того нічого виринуло й зазвучало рефреном: "Дозволь мені лише раз. Не чини опір. Лише раз. Дай мені зовсім трохи… Не опирайся. Ніхто не дізнається. Дозволь мені. Лише трохи. Лише раз. Дозволь. Не опирайся… Дай …"

Цей жагучий шепіт линув звідусіль. Він був скрізь. Він був у мені. Він був мною.

Як мариво, з тих пекучих пристрасних слів з'явилась жіноча постать. Вона була напівоголена, лише у прозорій тоненькій комбінації. Нагадувала цигарковий дим. Наче розхитувалась у повітрі, не даючи змоги краще себе роздивитися. Ця мана повільно наближалася до мене. Я, нарешті, розгледів красиву жіночу фігуру, яка розхитувалась у казковому  спокусливому танку. 

Її рухи зачаровували, вводили у якийсь медитативний транс, манили. Вона наближалась все ближче. Шепіт перейшов у жіночий ледь здавлений голос. Знайомий голос. Вона була вже зовсім близько. Так близько, що я розгледів її обличчя. 

- Аніта! - вирвалось у мене. - Якого біса ти тут робиш?

- Ти не радий мені? А я дуже рада бути тут з тобою. Я так цього хотіла, понад усе в житті, - вона говорила й одночасно пестила мене, ніжно цілувала мою шкіру, - Я так сумую за тобою. Мені не сила більше терпіти. Я хочу кохатися з тобою. Весь час! Як тільки ти захочеш! Тільки скажи! Потрібно тільки попросити!

Її руки, її губи, тепло її тіла, ніжність шкіри зводили мене з розуму.

- Аніта! Ні, не треба! Перестань!

- Що саме перестати? Цілувати отак? - вона торкнулась губами моїх грудей, - Чи пестити отак? - її пальці витворяли щось неймовірно збудливе.

У мене перехопило подих, бажання стало нестерпним.

- Ніта, ні! Зупинись!

Вона не слухала. Продовжувала робити з моїм тілом все, що хотіла. Я ледь стримувався. Рвучко підхопившись, підім'яв її під себе, втримуючи руки. Вона зробила спробу дотягнутися до мене, припідняла стегна, потім потягнулась до моїх губ.

- Ніта, не треба! Ніта, ти чуєш?! Аніта!

Одним різким рухом вона таки дісталась до моїх губ та дуже боляче вкусила мене за нижню губу. 

Від різкого болю я прокинувся.

У кімнаті було ще темно. Я озирнувся навколо. Місце у ліжку біля мене було пустим. Каті поруч не було.