4.

“Увага. Мова агресії… Будьте уважні. Мова ворога…” — сповіщала внутрішня система, випльовуючи свої попередження на внутрішню поверхню шолома. Яскраві зеленкуваті букви плили та здавалися плямами, метушливими світлячками, однак не знаками.
— Ну, Гульчітай-Гульчітай, відкрий личко, — скрипів вбудований мікрофон, автоматично перетворюючи гаркітливі вигуки потвор у зрозумілі слова. Чужі кігтисті пальці ковзнули по шолому вкотре, в спробі розцарапати тріщину. Знову ударили заточеним каменем. 
Остап тихо застогнав. 
 Потворне та  давно не схоже на людське обличчя, вишкірилося ікластою посмішкою у відповідь.
— Я ж тебе вицарапаю, хохле, — продовжував скрипіти мікрофон, давно архаїчними поняттями.
Лейтенант сподівався, що система передавала всі ці дані на бортовий комп'ютер човника, у журнал спостережень, бо слухати та усвідомлювати, що там, він був не здатний. Зрештою, він навіть не був певен, що зможе прочитати їх згодом.
Власні руки були стягнуті шкіряним ременем. Ноги не тримали, віддаючи різким та безперервним болем в колінах. Мо-новусів же було поряд нього двоє, і не було схоже що вони мали мирні наміри.
— Хочу його м’яса, — знов проскрипів мікрофон.
— Ач… морда, а кулака не хочеш?
Вони загарчали, система сповістила про неможливість перекладу й Остапові залишалася тільки й робити, що спостерігати, як вони перегукуються та штовхають один одного. Зрештою вони почали смикати його самого, чи то пробуючи відібрати один в одного, чи навпаки, роздерти навпіл. Ноги від тих рухів і смикання оглушували болем, простромлюючи ним по нервах надсадними імпульсами. Здається, Остап там і сам загарчав.
Поплилий погляд вихоплював чужі рухи, деталі статур, грубого, але все ж присутнього одягу. Кігті та зуби. 

Зрештою відборсуючись,  він впав та нарешті зміг звільнити руки.  Біда з тими небойовими обладунками була в тому, що там де мала б бути зброя, було бозна що… у цьому, лікарському, наче снодійне. Проте, система  бажала чіткі голосові команди для використання тих доз. Що ж, час на це тепер є.  Остап звів руку та прицілився.
А істоти дійсно  забули про  нього, впивалися один в одного іклами, видираючи жмути шерсті та забризкуючи все навкруги кров’ю. Дарма метушаться. 

 Раптово два послідовних  гучних постріли оглушили та змусили лейтенанта притиснутися до землі.
Потвори ж повалилися на землю.

Остап завмер. Відчуваючи, як наступної миті його смикнули за плече.
— Агов, лейтенанте, живий? — схилилась над ним цілком реальна жінка. Її темне волосся вибивалась з-під шапки, а ліснича зимова  куртка була прикрашена нашивкою з її прізвищем.
— Бачу що живий, — усміхалась вона, скидаючи рукавиці. Остап не чув. Його погляд був спрямований на ще одного мо-новуса за її спиною. Той інфікований  був менш кремезний за підстрелених  потвор. Він навіть був  схожий на людину. Та найбільше  Остюка вразили його ліснича форма, перекинута через плече рушниця та нашивка “Г.К.Гайвір”.
Мо-новус за стіною? Зі зброєю?
Відколи? За межами заповідника? Чому?
— Тепер усе добре. Розслабся. — тим часом зверталася до нього жінка, обережно  знімаючи з Остапа шолом та підкладаючи під голову щось м’яке. Обійнявши долонями його обличчя, змусила дивитися тільки на себе. 
— Все гаразд. Чуєш? Дивись на мене, я людина. Я з тобою… Дозволь глянути на твої ноги, не нервуй...

Остап мовчав. Ледве кивнув. Лежав, випроставшись на засніженій землі. Відчував, як її долоні торкаються його  понівечених стегон, поволі обмацують, опускаючись все нижче та нижче, до надміру болючих колін.
А погляд тим часом вихоплював небо.
Чорнота над головою була тієї неповторної глибини, яка зустрічається лише зимою. Зірки колючі та безмежно крижані, пронизували простір різким та надміру статичним сяйвом. Здавалося, навіть власні кришталики проштрикнуті ним наскрізь, немов голками. Ба більше,  тими болючими дотиками зірок сягнуло навіть до мозку.
Той по-людськи одягнутий  мо-новус стояв осторонь і все так само мовчав. Дивився на тіла підбитих   потвор, недобре підтиснувши власні губи, примруживши очі, мало не стиснувши ікласті зуби.
Цей незнайомець все ще був людиною.
І його ненависть струменіла навкруги, наче надміру заряджена електрикою атмосфера.
— Переламані, — почувся коментар незнайомки. — Не дивно, що ти не втік. Звідки ти, хлопче?
— Човник тут, неподалік.
***
Повернення до місця приземлення зайняло значно більше часу.
Гайвір звалив Остапа собі на плечі, а Файна йшла поряд і тягла з собою його реактивний ранець. Ранець був увімкнутий в режим польових нош і ніс на собі тіло напівживого мо-новуса.

Говорили.

Спілкувались про таке, чого лейтенант Остюк не зустрічав у жодному звіті з польових досліджень.
Схоже, мо-новус давно просочився крізь стіни Заповідника. І та діра, яку знайшов Остап давно вже не перша.
Охорони на паперах було багато, а от таких мобільних груп, як Файна та Гайвір, не вистачало…
Остап почувався вкрай кепсько, коли вони нарешті дісталися човника. Система життєзабезпечення пищала про переохолодження та зараження, а реактивний ранець  випльовував останні краплі палива. Мо-новус був не при тямі й однозначно, скутий він міг чекати до ранку.
Однак, перш ніж зайнятися собою, Остап за допомогою нових знайомих приділив увагу впійманій здобичі: повтору вони  помістили у спеціальну капсулу  і тепер сканер поволі вивчав той живий об’єкт, вимацуючи його автоматичними мацаками.
Спостерігати за тим ділом сил не було.
Всередину аналогічної капсули Остапа вже вклала Файна, перед тим продемонструвавши не тільки знання  системи, але й запросивши пару кодів доступу.
Ще й посміювалася, примовляючи: “Нумо, Остапе, твоя Морана дала мені повну волю, можу розпускати тепер руки.”
***
Було ще темно, коли люк регенераційної камери тихо від'їхав у сторону. Остап різко схопився з місця, оглядаючись довкола. Однак все було на місці. Навіть нові знайомі.
— Не спали? — здивувався він.
— Система сповістила хвилин десять тому про твоє пробудження, — сонно позіхнула Файна. — А до того ми пів ночі розказували твоїй колезі, Морані, про наші пригоди в лісництві, довкола лінії розмежування. Їй довелося двічі запрошувати код доступу до питань, які її цікавили. Було весело. Скажи, Гай?
Чоловік мугикнув та промовчав.
— Твою колегу дуже зацікавив наш Гайвір, — продовжила Файна. — Особисто мені дивно дізнатися, що в вищих ешелонах навіть не в курсі, що робиться на місцях. Зрештою, мо-новус вчора не вперше вирвався. Та й позавчора картина виглядала не краще.
— Її можна зрозуміти. Читати доповіді й рапорти, та бачити наживо це різне. Першої миті я і сам подумав, що ти мо-новус, — тихо вимовив Остап поглянувши на нового знайомця. — Я помилявся.
Гайвір тихо пирхнув.
— Я мо-новус, — перебив він Остюка, — на половину. Але серце моє як і в матері. Людське. Не хочеш моєї помсти, то мовчи і не порівнюй.
Жорстка посмішка прорізала його обличчя, ще більше уподібнивши до потвори. Але в тій посмішці насправді було набагато більше людського, ніж в тих істотах, замкнених між стін заповідника.
Файна розсміялася, а через мить і Остап приєднався до неї.
— Чув, лейтенанте? Мовчи, бо помста Гая страшна, — весело коментувала вона.