3.

Вірус Moskalose novus, а в просторіччі “мо-новус” на початках викликав у носія підняття температури тіла до тридцяти семи градусів за Цельсієм, сухий кашель, біль у м’язах, тремор, розсіяність уваги, в окремих випадках тахікардію. Лікувався симптоматично, повторного зараження не спостерігалося. Імунна реакція була присутня ще близько трьох тижнів і тоді згасала. Однак повторного зараження зазвичай не фіксувалося. Зв'язок “мо-новус” зі збоєм гормональної системи інфікованого та збоєм у процесах поділу клітин — прослідкували не одразу. Ще повільніше йшло дослідження впливу Moskalose novus на внутрішньоутробний розвиток дитини в умовах інфікування, перебігу хвороби та впливу на подальший ріст організму.
Тепер же, опісля майже триста років від першого випадку зараження “мо-новус”, було зрозуміло не тільки який вплив цього віруса на людський організм, але і наслідки для потомства інфікованих.
Це було схоже на де-еволюційний процес, в якому з кожним новим народженням геном конкретної особини набував рис, притаманних більш раннім версіям, з-поміж його безпосередніх предків. Регресії від покоління в покоління йшли нерівномірно, зберігаючи відсоткове співвідношення інших спадкових синдромів в популяції, в тому числі їх коморбідності, як поєднання різних хвороб, давно згрупованих вченими за спільними патогенетичними механізмами.
Не одразу стало зрозуміло, що якщо навіть зараження від індивіда до індивіда під час статевого акту не відбулося, то вплив на потомство був завжди стовідсотковим та необоротним.

Суперечки, щодо методів запобігання захворюванню вивели людство до єдиного гуманного варіанту протидії — повної ізоляції та прижиттєвого карантину усіх інфікованих “мо-новус”.
Чіткий генетичний контроль населення, оперативне реагування та вилучення інфікованих індивідуумів із суспільства, тривав кілька років. Побудова стіни довкола природного ареалу проживання мо-новус зайняло значно більше часу, однак воно було того варте. Вірус більше не розповсюджувався, а його носії гуманно залишалися живими та спроможними проживати свої долі, куди б вони при цьому не заводили. Обмежена в пересуванні людська популяція регресувала швидко, втратила риси “Homo sapiens” та завмерла набувши рис “Homo erectus”.
Остап вважав, що завмерла тимчасово, допоки усі варіації не будуть пройдені й не віднайдеться шлях у чергове генетичне дно. Його теорію підтверджувало і те, що попри однакову генетичну карту, візуальний прояв мутацій був настільки різноманітний, що часом здавалося довкола не одна одноманітна популяція, а збіговисько представників різних біологічних видів.
Власне, на даний час його метою було підтвердити чи спростувати цю тезу. Не тільки Морані, йому також були потрібні зразки.

Майже досягнувши потрібної точки координат лейтенант Остюк був сильно збентежений. По-перше, його маршрут перегородила та сама стіна, а по-друге у ній виявився пролом. Сліди від дискової пили виключали можливість природного руйнування. А це вже викликало ряд питань і вимагало вивчення.
Не довго думаючи, Остап проліз у діру та вибрався по той бік лінії розмежування…

Тихо поскрипував засніжений ліс. Злегка присипані сліди чужих ніг заледве виднілися вдалечі та варто було підсвітити їх ліхтарями, як вони починали відкидати глибокі тіні.
Обернувся.
Що ж… дарма його екзоскелет не бойовий. Бо пробоїну, через яку проліз лейтенант, прикривала тканина. Сіра та розмальована під цеглу, зараз вона була зачеплена вбік та трішки заметена снігом. Остап роздивлявся її у світлі ліхтаря і мружився, міркуючи хто і як це зробив? Він міг припустити що у мо-новус з’явився хтось вищий по розумових здібностях, чи може процес, який був заданий Moskoluse novus, пішов у зворотному напрямку?
Чи може причиною цьому є радикально налаштовані групи фанатиків, анархісти? Релігійні послідовники? Поборники рівних прав і свобод? Охочі до корисних копалин?
Хтозна… Для початку потрібно дослідити, чи є довкола хтось схожий на мо-новус.
Зафіксувавши відповідні доповідні записки у аудіо журнал, лейтенант вимкнув ліхтар і рушив вздовж ланцюжка слідів.
А той вів все глибше у ліс. Високі стовбури, затягнуті то мохом, то снігом, наче різкими штрихами неслись увись, прокреслювали своїм гіллям небеса: поволі гойдалися і від того легкого невпинного похитування зірки, здавалося, мерехтіли особливо близько. Те сяйво відбивалося на іскристій засніженій поверхні та видовжувало сині тіні далеко вперед, неначе й не тіні, а сотні шляхів. Диви-но, спіткнешся на будь-якому з них.
Сліди обірвалося раптово. Остюк ледве поборов бажання просвітити ліхтарем, розуміючи, що так може лише видати свою присутність.
Оглянувся, шкодуючи, що знаходиться в шоломі й не може нормально прислухатися…
Чуже наближення пробилося крізь динаміки надто швидко: тріскотом гілок та диким, незвичним улюлюканням.
Важкі тіла хижаків упали згори  неочікувано. Під закуті в обладунок пальці потрапили шматки шкур та оголена шкіра. Комусь, від удару закутої в екзоскелет руки вирвало щелепу, комусь проламало грудину. 
 Та зрештою Остапа повалили. Об випуклий шолом  скреготнуло чужими іклами та капнуло слиною. Ударився камінь.
У тій швидкій сутичці реактивний ранець відкинув лейтенанта в сторону разом з тими істотами. Ніс їх усіх крізь гілки, справно проламуючи тілами ті перепони, ударяючи в стіну з несамовитою швидкістю …
Остапу здалося, що з очей посипалися іскри та  все довкола перетворилося в пікселі, настільки сильними були удар  і біль.

***

— Не схожий на мо-новус, — задумливо протягнула Файна, постукуючи кігтистим пальцем по мініекрану. На стоп-кадрі, незнайомець, одягнутий у щось середнє між військовою формою і лікарським захисним обладунком, лежав поміж двох трупів людиноподібних істот. Після того удару й не дивно. Однак сам незнайомець залишився живий.  Ще декілька носіїв вірусу, були зафіксовані за спробою роздягнути його. Змогли стягнути лише частину розтрощеного екзоскелета. Схоже, обладунок теж був не з простих.
— Чи то їх привабив одяг, а чи мета більш тривіальна і ту людину бажають просто з’їсти, хтозна… — продовжувала вона.
Гайвір і сам задумався поряд неї, розглядаючи побоїще довкола. Вони кинулися сюди, як тільки зафіксували неочікувану бійку. Віднайдені трупи точно належали мо-новусам. Частина зламаного екзоскелета лежала тут же, між дерев, під стіною. А от його власника ніде не було і це викликало закономірні підозри, а чи живий він все ще?
 Оглянувши місце побоїща, Файна та Гайвір вкотре за це чергування узялися за знищення тіл, а потім рушили вздовж безперервного прим’ятого  сліду, залишеного у снігу. Вони йшли, а стіна височіла. Було схоже на те, що тут волочили  когось. Зрошена кров'ю засніжена стежина привела до  діри у стіні.
 — Що скажеш? — тихо спитала Файна, з цікавістю поглядаючи на шмат почепленої на стіну тканини, яку назвати випадковою  язик не повертався. 
— Чому ти мене питаєш… ти старша у зв’язці, — не одразу озвався Гайвір. Його погляд виловлював за тою завісою  відблиски засніженої долини та рвану лінію давно безлюдного міста. З тих місць була та потвора, що напала на його матір і змусила породити його самого.
— Можливо тому, що я хочу тебе почути? — Файна неквапливо  світила ліхтарем крізь отвір. Оцінювала прорубані боки, де-не-де округлі краї зрізів. Однак жодного натяку на вибухівку чи іншого типу зброю.
— Якщо ми все робитимемо по протоколу, того чоловіка можливо зжеруть, — продовжувала вона. — Не уявляю, що буду просто так стояти тут під стіною і теревенити про це.
Гай і сам не уявляв. Ще менше усвідомлення в нього було, що саме відбувається за цим проклятим кордоном.
Кумедно, він дійсно ще годину тому хотів туди потрапити.
Хто б сказав, що це дійсно станеться — не повірив би.
— Я не проти порушити декілька правил, — зрештою мовив він та ступив у прорубаний тунель. — І я б хотів встигнути до того, як його розберуть на супові набори.
Про те, що він би спалив територію заповідника в нуль, він вирішив промовчати. Файна і так про це знала.
Зрештою, це ніколи не було секретом. Але в їх структурах говорити про геноцид хоч якоїсь мерзоти було схоже на самовіднесення до течій та вірувань, які далекі від здорового глузду та прямо  ототожнюють себе з ідеями расової і видової нерівності.
Зрештою, в Заповіднику вбивати було заборонено усім. Звичайно, заборона не торкалася інфікованих. Мо-новус там був цар і бог, вершитель усіх небесних та підземних кар. Дарма, що вийшов він з  людини розумної…