2.

Їх чергування мало бути класично нудним. Годівля тварин довкола заповідника класу “I-a”, стеження за периметром, відстріл дикунів, які останні роки все жвавіше пробиралися через стіну своєї рекреаційної зони,  гра в карти.
Тепер же довелося зафіксувати вбивство дикого кабана, який і так був на межі зникнення як вид, та ліквідацію трьох генетичних виродків. На жаль частина зграї змогла  втекти. Перед тим, як шукати їх лігво, необхідно було спалити рештки вже знищених. Протокол є протокол: самохідна пічка вже стояла прочинена, а Гайвір стягував в неї рештки тих істот, орудуючи механізованими маніпуляторами. Поки напарник був зайнятий, Файна, старша в їх бойовій зв'язці, водила пальцем по перемикачах пульта, маніпулюючи таким чином “очима” — десятком квадрокоптерів. Гортала відеозображення на мініатюрному екранчику та неквапливо спостерігала за всім, що відбувалося на межі вільної зони та заповідника, переходячи від квадрата до квадрата. Гайвір, тим часом заповзявся посипати хімією кров’яні плями довкола, пересмикуючись кожного разу, як натрапляв на черговий решток. Останнє пожбурював у все ту ж пічку.
— Та вже не трясись, Гає. Ти як ходяча параноя, їй богу…
— Точно, бог.. — не дослухав її Гай, — це місце освятити треба.
Констатував він та почухав за мохнатим вухом.
Файна перевела погляд на колегу, оцінила дуже тіло і непропорційні до його статури деформовані ноги. Зітхнула: Гайвір радше нагадував щось середнє між орангутангом і шимпанзе, ніж хлопця з картинки. До того ж форма лісника на ньому сиділа трохи недолуго, навіть при  тому, що її вимушено шили на замовлення, підганяючи під не людський типаж.
— Може без священника? Останній раз отець Андрей, дуже важко втискався в екзоскелет, щоб потрапити на стіни…
— То давай його в гелевий контейнер запакуємо. Файно, не думаю, що він образиться.
Зміривши його важким поглядом, жінка похитала головою та відвернулася.
— Він тому не втішиться. Попустись. Скільки б не святив землю, мо-новус все одно пролізе. Ту нечисть навіть пекло не приймає.
Погляд далі був опущений до мініатюрного монітора, на якому раз по раз перемикалися камери. Картинки змінювалися. Демонстрували то віковічний ліс, то високу і важку стіну. Останню можна було побачити й неозброєним оком. Навіть зараз, вночі, її рівний відвис на сході тягнувся до самого горизонту, чітко відмежовуючи місцеві господарства від природоохоронної зони.
— Як думаєш, якщо вилізти на стіну, то щось побачимо? Я коли був малий то думав, що там царство Морани, мріяв спалити. Тепер просто хочу глянути, — озвався Гайвір.
До Файни долинув різкий запах хімікатів, а через мить почувся механічний ляскіт.
Схоже, Гай запустив пічку.
Жінка невимушено натисла кнопку, вмонтовану в каркасний комір під підборіддям. У ту ж мить її обличчя, мов лускою, покрила дихальна маска, а на очі наїхав складний шолом.
— А змісту… — пробурмотіла вона, навіть не оглядаючись на напарника. Радіозв’язок спотворив її голос. За мить в неї під ногами виросла тремтлива тінь, обрамлена яскравими відблисками від активованої Гайвором вогняної капсули. — Нащо тобі те бачити, а чи власного відображення в дзеркалі не вистачає?

Файна обернулася. Гайвір стояв до неї спиною, споглядаючи, як зникають охоплені хімічним вогнем тіла інфікованих.  Полум’я вирувало, чітко обмежене прозорими стінками самохідного апарата. Було агресивним та стовідсотково результативним. Відведеного по протоколу часу вистачало, щоб убити заразу та не дати їй розповзтися ще далі. Рештки поховали.
Сіли в пікап мовчки.
— Пічку пристебнув? — Поцікавилася Файна.
— Так, — відрізав напарник, заводячи мотор.
— Тоді в сьомий квадрат.

Поки їхали, Файна вкотре вивчала дані відеонагляду і все більше хмурніла. Надто багато мо-новусів було за межами заповідника. Так,  наче десь у стіні знову добрячий прорив. Ніч обіцяла бути важкою. А ранковій зміні точно не позаздриш, якщо не знайти звідки ці істоти лізуть. Гайвір мовчав, наче образився і від цього було ще важче.

— Вибач, — озвалася Файна, коли його мовчання стало нестерпним, а їх відхилення від звичного маршруту почало нагадувати хаотичне дригання. Пічка знову була активована, а сніговий покрив довкола перетворився в бозна-що.
— Я не повинна була говорити.
— Про що? 
Гай любив те діло: уточнити та змусити вимовити за що саме вибачення. Жінка зітхнула:
— За дзеркало і твоє відображення. Я не мала права це говорити.
— Це не змінить того факту, що мій батько  мо-новус, — спокійно відповів він, все так само спостерігаючи, як зникають за термостійкими стінками тіла. — Як і того, що мати у принципі його не обирала і на побачення не кликала…

Його мати у той час про дітей взагалі не думала. А потім геть не сподівалася, що виживе і, зрештою, що зможе народити. Те що Гайвір буде не такий, як усі, кожен довкола неї знав на всі сто відсотків. Однак, чи то через материнські інстинкти, чи то віра, що геном “мо-новуса” не проб’ється на фоні здорової матері, вона все ж народила… як тоді казали, ”волохате мавпеня”.