1.

— Осте, прийом, як видимість? — голос мерехтів в ефірі та періодично переривався різким скрекотом. Схиливши на бік напівкругле кермо, Остап Остюк, лейтенант п’ятої міжконтинентальної національної гвардії, лиш тихо пирхнув у відповідь та примружився, вглядаючись у рідкісні вкраплення синяви за склом. Біла курява все ще стояла щільною завісою, ховаючи омріяне небо та сонце до останнього. Приземлення віддало по стінках розвідувального човника вібрацією. Через мить напрям руху змінився і гострий ніс машини різко розрізав товщу вполоненого віхолою повітря. Небо, нарешті, постало перед Остаповими очима у всій своїй первозданній красі: синє та ошатно прикрашене насичено-малиновими хмарами. Сонце палало в далечі над білим горизонтом, мов гігантське розжарене капище, та торкалось зимових хмар променями, немов язиками полум'я. Горизонт нісся повз змазаною чорною лінією. Зірки ж поволі запалювалися над головою і, здавалося, тонкий серп місяця серед них, не небесне тіло, а усмішка язичницького бога. Та зустріч мертвіючого дня і новонародженої ночі була до божевілля прекрасною.
— Приземлив пташку, видимість чудова, — озвався нарешті Остап і застиг, спостерігаючи, як останні промені ховаються за рівною лінією горизонту. Краєвид навкруги нього помітно сповільнився і згодом завмер, став схожий на суцільне згарище. Чорні обламані кістяки будинків із сліпими, давно потрощеними вікнами, нагадували зашкарублі, потріскані воскові соти. Все, що мало виповзти з них — давно виповзло, а що мало згинути — не залишило по собі й сліду.
— І що ти бачиш, лейтенанте? — голос в динаміку змінився. Крізь скрекіт просочилися жіночі інтонації та знайома хриплість.

Остап нехотячи поворушився та потягнувся до приборної панелі. Вимкнув запис бортового журналу та запустив сканування.
— Бачу обрій. Усмішку місяця та неймовірно красивий захід сонця, — запевнив він, — надто прекрасна розкіш для аборигенів.
Автоматичний сканер тим часом вивів у долішній лівий кут оглядового вікна голографічне зображення та розпочав ідентифікацію щойно віднайденого живого об’єкта.
— Я тобі навіть трішки заздрю, лейтенанте, — зізналась Мора. Якби Остап заплющив зараз очі, то зміг би уявити її: починаючи від холодного, дещо жорстокого виразу обличчя і закінчуючи м’якістю її усмішки. Перший загальновідомий факт завжди виключав надії на другий.
— Ти могла поїхати зі мною…
— Людина людині вовк, Осте. Погодься, ми не спроможні ужитися на одному човнику, — здається, вона придушила у цю мить усмішку. — Бачу, сканер фіксує життя біля лінії розмежування,— Морана суворо повернула розмову у робочу площину. — Ти щось бачиш?
— Надто далеко, Моро. Зрештою, якщо воно має хоч якусь подобу мозку та уявлення про виживання, то навряд чи полізе мені перед очі, — віджартувався Остюк. — Щоб побачити, доведеться впіймати.
— То впіймай, — не залишала вибору Морана, — я чекаю на зразки. Без них не вийде вакцина, ти ж знаєш, лейтенанте… І будь обережний. Мо-новус небезпечний, а твій екзоскелет не бойовий.
Ті останні слова вона мовила незвично ніжно та стурбовано. Так, як зазвичай ніколи не говорила.
Сигнал обірвався…

За тонким склом синіло і чорніло все швидше. Яскраво-червоні розливи в небі зблякли та стали геть сірими, ледь підсвічені неяскравим світлом місяця. Зірки мерехтіли, неначе розсип діамантових крихт. Чорне згарище довкола перетворилося в неясні тіні, і легко було на їх місці уявити криві зуби розтрощеної, давно вибитої з кістяка китової щелепи.
— Бортовий журнал. Запис від шістнадцятого лютого дві тисячі триста п’ятдесятого року. Сімнадцята година, двадцять хвилин, — почав було Остап, підвівшись з крісла та потягнувши до себе захисний костюм. — Запис веде лейтенант п'ятої міжконтинентальної національної гвардії Все-України Остап Остюк. Дванадцята проміжна експедиція в рамках експерименту контрольованої регресії. Мета експедиції — забір зразків. Рівень ризику вище середнього. Кількість учасників — один…
Описувати те, що видно крізь оманливо тонкі ілюмінатори човника — діло звичне. Погляд блукав незнайомим пейзажем. Виловлював колючу лінію лісосмуги, схожої на скупчення гігантських перекотипіль. Вони чорніли на фоні глибокої небесної сині та плавно перетікали в розтрощене місто. Огортали його темну пляму різкими та чіткими лініями, наче тріщинами. Вітер гойдав тим гіллям, здіймав з землі легкий сніжний порох та мерехтів у світлі фар човника.
Раптом, далеко на заході спалахнув світлом рівний край захисної стіни — лінії розмежування. Видиво було неймовірно прекрасним, наче враз увесь горизонт, скільки сягав погляд, підкреслили білим.

Бортовий журнал записував те спостереження беззвучно, фіксував координати давно зруйнованого ерефського міста та миготів дрібною червоною лампочкою, даючи зрозуміти, що працює. Остап же, нарешті замовкнувши, методично перевіряв на собі усі застібки захисного обладунку.
На голографічному екрані тим часом з’явилося ще декілька об’єктів для ідентифікації. Процес щодо першого вже був виконаний на вісімдесят відсотків.
Підхопивши округлий шолом, чоловік на мить затримав погляд на власному відображенні в пузатому склі, а потім крутнув його в руках та звично одягнув. Автоматичні фіксатори клацнули під підборіддям. Скло всередині на мить запітніло від подиху та одразу ж стало прозорим. Голографічний екран розгорнувся перед очима та зафіксував показники системи життєзабезпечення, а потім плавно перемістив їх у правий горішній куток. Дрібні символи мерехтіли майже непомітно, відсвічуючи ядуче-зеленим рівень кисню в балонах та повний заряд реактивного ранця.
Варто було шлюзу відкритися, як система загула і вивела на екран зображення віднайдених створінь. Кремезні. Щось середнє між орангутангом і кахау. Хутро було не густим і від того людиноподібні створіння здавалися дещо облізлими.
Істоти в цю мить розбирали тушу кабана, вправно орудуючи заточеними каменями. Їх губи ворушилися, однак система не могла передати жодного звуку.
Остап ще деякий час спостерігав ту картину, а потім вийшов назовні.
Шлюз з тихим шипінням зачинився за його спиною. Очі якусь мить нічого не бачили окрім суцільної темряви. А потім безкрайній простір немов задихав довкола. Безмежне небо, нависло над головою і, здавалося, варто простягнути руку та підстрибнути, тих зірок точно вийде торкнутися. Видиво, в якому легко сплутати, що під ногами не земля, а спина космічного корабля і що за простір тебе не тримає жодних тримачів, лиш власні ноги та власна вага.
— Система, розрахувати маршрут … — задав команду Остюк, визначаючи кінцевою точкою місцеперебування аборигенів, потім трішки зігнув коліна та стрибнув. Вбудований в його обладунок екзоскелет спрацював належно. Тіло підкинуло вгору, наче на батуті, а вже за мить спрацював реактивний ранець, несучи лейтенанта по заданих координатах…