Розділ 12. Нуль читачів

Білу сорочку неможливо було забруднити.

Дмитро пробував розлити на неї каву, розірвати комір, витерти рукавом пил із підлоги й навіть підпалити тканину свічкою, яка стояла у ванній. Полум’я залишило темну пляму, але варто було йому відвернутися, як сорочка знову стала чистою, цілою й бездоганно випрасуваною.

Зняти її теж не вдавалося. Під сорочкою виявлялася інша така сама.

Спочатку Дмитро думав, що потрапив до готелю. Потім — що перебуває у сні, складній декорації або комп’ютерній грі, яку створила Надія. Він шукав камери, дроти, динаміки й приховані двері. Розбив дзеркало, але за ним була звичайна стіна. Відчинив вентиляційну решітку й побачив коридор, який мав починатися за дверима. Пролізти туди не зміг: отвір звужувався разом із його плечима.

Вікно показувало місто. Удень унизу рухалися автомобілі, ввечері спалахували вивіски, вночі світилися тисячі чужих квартир. Якщо розбити скло, за ним виявлялося ще одне. Дмитро нарахував сім шарів, після чого задрімав у кріслі. Коли прокинувся, вікно було цілим.

Двері вели до коридору з темним килимом та однаковими картинами. Дмитро йшов у будь-який бік, рахував повороти, позначав стіни уламком дзеркала й завжди повертався до номера. Іноді номер змінювався. Замість синього покривала на ліжку лежало сіре, ванна стояла біля іншої стіни, а на столі з’являлися квіти. Проте ноутбук незмінно чекав на тому самому місці.

На ньому відкривалася лише «Літерея».

Дмитро міг бачити «Його єдину гостю», читати коментарі й заходити до кабінету Дана Велара. Інші сайти не працювали. Електронна пошта повертала його до сторінки роману, пошук знаходив лише книги про власників готелів, а будь-яка адреса вела до головної «Літереї».

Телефонувати він не міг. Телефон з’являвся лише у сценах, передбачених романом, і показував ім’я Ліани. Коли Дмитро набирав поліцію, службу порятунку чи Надію, слухавку брала Алла й говорила словами героїні.

Вона була десь поруч.

За стіною.

Три удари, пауза, ще два.

Так Алла стукала, коли хотіла переконатися, що Дмитро її чує. Вони домовилися про цей сигнал багато років тому, у першій орендованій квартирі. Дверний дзвінок там не працював, і Алла стукала саме так, щоб він не відчинив сусідам.

У готелі цей ритм став єдиним, чого платформа не змогла переписати.

— Алло! — кричав Дмитро.

Відповідав жіночий голос:

— Я ніколи не стану твоєю, Марку!

Це були не її слова. Інтонація належала Аллі, але речення вибирала книга. Щоразу, коли вони намагалися говорити, їхня розмова перетворювалася на сцену. Дмитро питав, чи вона не поранена, а з його рота виходило: «Ти відповідатимеш мені за кожну спробу втекти». Алла просила допомоги й чула власне: «Краще смерть, ніж життя у твоїй золотій клітці».

Читачі захоплювалися діалогами.

Оце хімія!

Марк просто вогонь.

Ліано, не ламайся, ми ж знаємо, що ти його хочеш.

Після таких коментарів стіна між номерами ставала тоншою. Дмитро чув дихання Алли, її кроки й іноді плач. Коли хтось писав, що героям уже час зустрітися, у стіні з’являлися двері. Проте майже відразу інша читачка просила ще трохи потримати інтригу, і ручка зникала раніше, ніж Дмитро встигав її торкнутися.

Читацьке очікування було тут сильнішим за бетон.

Першого тижня вони ще потрапляли до спільних сцен. Дмитро ставав Марком, Алла — Ліаною. Він не втрачав свідомості й усе бачив, але не керував руками, голосом чи рухами. Книга змушувала його наближатися, торкатися Аллиної талії, зачиняти двері й говорити фрази, які отримували найбільше вподобань.

Алла дивилася на нього з ненавистю та жахом. Потім її обличчя змінювалося відповідно до тексту: щоки червоніли, губи тремтіли, погляд опускався. Читачеві це мало здаватися прихованим бажанням.

Після завершення сцени їх знову розділяли.

Спочатку Дмитро звинувачував Надію. У кожному повідомленні вимагав, щоб вона негайно повернула їх, погрожував судом, поліцією та знищенням платформи. «Літерея» перетворювала погрози на монологи Марка про владу й кохання.

Тоді він почав просити.

Надю, ти перемогла. Поверни нас. Я віддам тобі компанію.

Платформа виправила:

— Ти перемогла, Ліано. Я віддам тобі весь світ, якщо ти залишишся.

Коментарі назвали це найромантичнішою сценою книги.

Дмитро запропонував гроші, частки, майно й письмове зізнання в обмані. Кожна пропозиція ставала подарунком героїні. Коли він написав, що готовий назавжди піти з «Літереї», Марк пообіцяв Ліані назавжди залишитися поруч.

Алла теж намагалася звернутися до Надії. Її повідомлення перетворювалися на сповіді про почуття. В одному вона докладно описала технічне завдання й попросила не дозволяти людям натискати кнопку підтвердження. На сторінці з’явилася глава, у якій Ліана зізнавалася, що сама обрала Марка, хоча довго боялася визнати правду.

Згодом вони зрозуміли правило.