Розділ 11. Власниця

За п’ять хвилин після зникнення Корсаків Надія зателефонувала Олегові.

Він прийшов із серверної роздратований, із викруткою в руці та пилом на рукаві. Сайт працював, але в конкурсному модулі з’явилися процеси, яких він не запускав. Рейтинг перераховувався після кожної прочитаної сторінки, рекомендації оновлювалися без запиту, а навантаження на сервер зростало швидше, ніж кількість відвідувачів.

— Де Дмитро? — запитав він.

— Зник.

— У якому сенсі?

Надія показала на двері.

— Зайшов туди й не повернувся.

Олег відчинив їх. За ними був звичайний коридор.

— Куди зайшов?

— До готелю.

Він кілька секунд дивився на неї, потім поклав викрутку на стіл.

— Сядь.

— Я не збожеволіла.

— Я цього не сказав.

— Алла теж зникла. Вони були тут. Їхні ноутбуки зникли разом із ними, пальта залишилися в кабінеті, машина Дмитра стоїть унизу.

— Можливо, вони вийшли через інші двері.

— У кабінеті немає інших дверей.

Надія відкрила журнал редагувань і показала повідомлення Дана Велара. Олег прочитав прохання про допомогу, потім виправлений платформою варіант.

— Це може бути заздалегідь підготовлений текст.

— Ким?

— Ними. Тобою. Я не знаю.

— Для чого?

Він не відповів.

Вони пішли до служби охорони. Камера в коридорі мала показати, як Дмитро відчинив двері й ступив у простір, якого не існувало в будівлі. На записі він справді вийшов із кабінету о дев’ятій без трьох хвилин. За ним ішла Алла. Обоє були в пальтах, хоча Надія щойно бачила їх на вішалці. Дмитро ніс два ноутбуки, Алла тягнула невелику дорожню валізу. Вони спокійно пройшли коридором, спустилися ліфтом і залишили будівлю.

— Валізи не було, — сказала Надія.

Охоронець перемотав запис.

— Ось вона.

— Звідки взялася?

— Принесли із собою.

— Вони прийшли без неї.

Охоронець відкрив ранковий запис. О пів на восьму Корсаки увійшли до будівлі з тією самою валізою. Алла щось сказала черговому, і той допоміг поставити її біля ліфта.

— Пам’ятаєте їх? — запитала Надія.

— Звичайно. Сказали, що після роботи їдуть до аеропорту.

— Вони нічого такого не казали.

— Вам, можливо, не казали.

Надія повернулася до кабінету. Пальт на вішалці вже не було. Зникла чашка Дмитра, папка Алли й підписані технічні завдання. На столі залишився лише один чистий аркуш.

Олег перевірив телефони Корсаків. Обидва номери тепер були вимкнені. За кілька хвилин на загальну пошту компанії надійшов лист від Дмитра:

Друзі, дякуємо за спільну роботу. Ми з Аллою ухвалили рішення переїхати за кордон і зосередитися на нових проєктах. Найближчим часом Надія повідомить про зміни у структурі компанії. Просимо не турбувати нас дзвінками.

— Вони могли запланувати лист, — сказав Олег.

— Вони не збиралися переїжджати.

— Звідки ти знаєш?

— Я була з ними десять хвилин тому.

— І вони не розповіли тобі про всі свої плани.

Надія подивилася на нього.

— Ти ж бачив дивні процеси на сервері.

— Бачив помилки.

— Бачив рядок, який ми додали.

— Який рядок?

Вона відкрила фотографію сторінки зі старої книги. Зображення залишилося, але символи зникли. На екрані була жовта сторінка з порожнім прямокутником посередині.

— Тут щось було, — сказала Надія.

— Можливо, фотографія пошкодилася.

— Ти вставив це в код.

Олег перевірив конкурсний модуль. Службовий ключ стояв на місці, однак тепер складався зі звичайної послідовності цифр. Система використовувала його для стабільного сортування, а пояснення над функцією було написане самим Олегом.

— Нічого незвичайного.

— Це не той рядок.

— Іншого тут не було.

Він говорив упевнено.

До поліції Надія поїхала сама. Черговий вислухав її, перепитав прізвища зниклих і перевірив документи. У базі не було відомостей про перетин кордону, але двоє повнолітніх людей мали право не відповідати на дзвінки й не повідомляти співвласниці компанії про своє місцеперебування. Підстав для розшуку поки не бачили.

— У них залишилася машина, — сказала Надія.

— Автомобіль продали минулого тижня.

— Він стояв біля офісу сьогодні вранці.