Розділ 8. Конкурс

Конкурс запустили о дев’ятій ранку в понеділок.

О дев’ятій нуль дві надійшла перша заявка. О дев’ятій сім — друга. До десятої зареєструвалися сорок три учасники, хоча більшість із них ще не додали жодного розділу. Люди займали назви, створювали обкладинки, читали правила й запитували, чи можна змінити жанр після початку, чи враховуватимуться голоси незареєстрованих читачів і що станеться, якщо роман не вдасться завершити вчасно.

До обіду заявок було сто вісімдесят сім.

Надія не відходила від комп’ютера. Відповідала авторам, перевіряла описи, переносила твори, подані не до тієї номінації, і пояснювала, що десять сторінок із дитячого щоденника не можна заявити як історичний роман лише тому, що події відбувалися шість років тому. Двоє учасників уже звинуватили одне одного в плагіаті, троє вимагали дискваліфікувати книжки з намальованими обкладинками, бо вважали це нечесною перевагою, а одна авторка надіслала двадцять сім повідомлень із питанням, чому її твір досі не стоїть на першому місці.

Конкурс працював.

Для першого дня цього було достатньо.

Олег стежив за навантаженням і кожні кілька хвилин оновлював технічні показники. Сервери витримували. Голоси рахувалися. Підозрілі реєстрації потрапляли до окремого списку. Конкурсний рейтинг змінювався так швидко, що Надія не встигала запам’ятовувати назви книжок на перших місцях.

Рядок зі старої книги повторювався щоразу, коли система перераховувала таблицю.

Надія знала це, хоча на екрані його не бачила. Він залишався всередині коду — службовий ключ, непотрібна послідовність знаків, яка нібито лише визначала порядок творів з однаковою кількістю балів. Олег більше про нього не запитував. Коли Надія через кілька днів обережно поцікавилася, навіщо конкурсному модулю додатковий ключ, він відкрив потрібний фрагмент, прочитав пояснення й знизав плечима.

— Для стабільного сортування.

— Ти його додав?

— Хто ж іще?

— Пам’ятаєш коли?

Олег подивився на дату зміни.

— Минулого тижня.

— А сам момент пам’ятаєш?

— Надю, я за минулий тиждень змінив кілька тисяч рядків. Хочеш, щоб я пам’ятав кожен?

Він говорив звичним голосом. Не здавався хворим, наляканим чи зачарованим. Після того ранку пив каву, лаяв повільний зв’язок, сперечався з Дмитром через новий сервер і двічі приносив із дому бутерброди для Надії, бо бачив, що вона забуває обідати. Єдиним наслідком чаю була порожня ділянка в його пам’яті.

Надія намагалася не думати про те, хто цю порожнечу там залишив.

До вечора конкурс зібрав понад тисячу заявок. У жанрах не було очевидного переможця. Любовні романи стояли поряд із детективами, фантастикою, пригодами, історичною прозою й дитячими повістями. До окремої номінації для малої прози подали навіть збірку оповідань про роботу міського водоканалу. Її автор, інженер на пенсії, писав про прориви труб так, ніби під землею тривала війна між водою та бетоном.

Надія прочитала перше оповідання й додала збірку до бібліотеки.

Наступного ранку в неї було вже триста читачів.

— Це ти її кудись поставила? — запитала Алла.

— Ні.

— Рекламу купували?

— Ні.

— Тоді звідки люди прийшли?

Надія відкрила статистику. Більшість читачів перейшла з блоку рекомендацій. Система показала оповідання тим, хто раніше читав виробничі романи, міську історію, технічні журнали й детективи. Частина цих людей ніколи не відкривала художньої прози на «Літереї». Тепер вони сперечалися в коментарях, чи міг майстер перекрити засувку саме в тому порядку, який описав автор.

— Алгоритм знайшов аудиторію, — сказала Надія.

— Наш алгоритм раніше так не вмів.

— Тепер у нього більше даних.

Це пояснення влаштувало Аллу.

За перший тиждень подібних випадків стало кілька десятків. Підліткову повість про хлопця, який доглядав старий маяк, несподівано почали читати моряки. Роман про жінку, що після виходу на пенсію вирушила шукати могилу батька, потрапив до бібліотек студентів-істориків. Збірка віршів невідомої вчительки отримала більше читачів, ніж усі її попередні публікації разом.

Люди приходили до книжок так, наче знали про них заздалегідь.

У коментарях постійно повторювалася одна думка:

Не розумію, як я це знайшла, але написано ніби для мене.

Спочатку Надія раділа. Саме про це вона мріяла, коли придумувала «Літерею»: не змушувати авторів боротися за випадкову увагу, а зводити кожну книгу з людиною, якій вона потрібна. Велике видавництво шукало твір, придатний для сотень тисяч покупців. Платформа могла знайти тисячу читачів для дивної історії, яку ніхто інший не ризикнув би надрукувати.

Потім вона помітила, що система рекомендує не лише за жанрами.

Жінка, яка два місяці тому втратила чоловіка, отримала роман про вдівця, хоча ніколи не шукала книжок про смерть. Читачеві, який залишив сердитий коментар під статтею про еміграцію, показали повість про людину, що повернулася додому після двадцяти років за кордоном. Авторка скаржилася Надії, що її неопубліковану чернетку додали до чиєїсь добірки, хоча доступ до тексту мала лише вона.