Розділ 6. Жінка, якої не було

Надія допомогла старій підвестися. Жінка стояла невпевнено, але на ногах трималася. Крові не було, руки й обличчя залишалися цілими. Лише на правому коліні порвалися колготки, а під тканиною швидко темніла шкіра.

— Треба до лікарні, — сказала Надія.

— Треба додому.

— У вас може бути струс.

— Від чого? Ти мене не зачепила.

— Ви впали через мене.

— Тоді підвезеш через себе.

Жінка підняла хустку з асфальту, струсила воду й зав’язала під підборіддям. Надія хотіла наполягти на швидкій, але стара вже рушила до автомобіля. Вона не кульгала й не скаржилася, лише перед тим, як сісти, провела долонею по капоту, ніби перевіряла, чи машина теж не постраждала.

Адресу назвала на околиці міста, неподалік старої залізничної колії. Надія знала той район: двоповерхові будинки, зведені ще до війни, вузькі вулиці й двори, де сараї стояли впритул до занедбаних садів. Дорогою вона кілька разів поглядала на пасажирку. Жінка сиділа рівно, склавши руки на колінах, і дивилася не у вікно, а на Надію.

— Як вас звати?

— Стефанія.

— А по батькові?

— Для чого?

— Якщо все-таки доведеться викликати лікаря.

— Не доведеться.

— Я хочу переконатися.

— Люди завжди хочуть переконатися, коли вже щось зробили. До того їм вистачає надії.

Надія вирішила, що стара просто налякана й сердита. Після падіння люди поводяться по-різному. Дехто кричить, дехто сміється, а хтось говорить загадками, щоб не показати страху.

Будинок Стефанії стояв у кінці короткої вулиці. Штукатурка обсипалася, дерев’яні рами потемніли від часу, над входом горіла жовта лампа. У під’їзді пахло сирістю, вугіллям і старими газетами. Жінка жила на другому поверсі. Ключ повернувся у замку не відразу.

Квартира була маленькою, але книг у ній вистачило б на кілька кімнат. Вони стояли у шафах, лежали на підвіконнях і складалися стосами біля стін. Переважно старі видання без яскравих обкладинок. Деякі корінці не мали назв, лише потерту шкіру й темні плями.

Телевізора Надія не побачила. Телефон стояв у коридорі — чорний, дисковий, із дротом, який ішов уздовж плінтуса й зникав у стіні. На кухні Стефанія запалила газ сірником і поставила чайник.

— Сідайте, — сказала Надія. — Я сама.

— Ти в моєму домі.

— Ви щойно впали під моєю машиною.

— Не під машиною. Перед нею. Різниця невелика лише для того, хто сидить за кермом.

Стефанія дозволила промити коліно й прикласти холод. У шафці знайшлися бинт, вата й пляшка йоду, але майже не було звичайних ліків. Надія запитала, чи болить голова, чи не нудить і чи пам’ятає жінка сьогоднішню дату. Стефанія відповіла правильно, а потім назвала день тижня, час до хвилини й номер автомобіля Надії, хоча могла бачити його лише кілька секунд у темряві.

— З пам’яттю все добре, — сказала вона. — Це іноді гірше.

Надія записала свій номер телефону на аркуші й поклала біля апарата. Стефанія подивилася на цифри, але не пообіцяла зателефонувати.

Дорогою додому Надія заїхала до цілодобової аптеки. Купила знеболювальне, мазь від забиття, новий бинт і все, що фармацевт порадив для літньої людини після падіння. У сусідньому магазині взяла хліб, молоко, крупи, сир і фрукти. На касі картка не спрацювала через збій термінала, тому довелося витратити майже всю готівку, яка залишалася в гаманці.

Коли Надія повернулася, Стефанія не здивувалася.

— Ти забула щось?

— Так. Вас.

Стара взяла пакети без подяки, але запропонувала чай. Надія відмовилася. Була майже ніч, Олексій уже тричі телефонував, а діти вранці мали йти до школи. Перед виходом вона змусила Стефанію випити таблетку й домовилася зайти наступного дня.

Олексій вислухав історію мовчки. Потім перевірив передню частину автомобіля, хоча Надія запевняла, що удару не було.

— Треба було викликати поліцію й швидку, — сказав він.

— Вона відмовилася.

— Людина після падіння може не розуміти, що робить.

— Вона розуміла краще за мене.

— Це не дуже заспокоює.

Уранці Надія зателефонувала Стефанії. Ніхто не відповів. Під час обідньої перерви набрала ще раз, потім після роботи. Телефон мовчав. Надія купила готову вечерю й знову поїхала до старого будинку.

Стефанія відчинила майже одразу.

— Телефон не працює? — запитала Надія.

— Працює.

— Я дзвонила.

— Чула.

— Чому не відповіли?

— Не хотіла переривати тебе.

— Ви не знали, звідки я телефоную.

— З роботи. У тебе там багато людей, але поговорити нема з ким.