Розділ 4. Вісімдесят вісім відсотків

Через два роки після запуску «Літереї» Надія побачила число, яке мало б зробити її щасливою.

Вісімдесят вісім відсотків.

Саме стільки авторів, які публікували прозу в інтернеті, мали сторінку на «Літереї». Дослідження замовила рекламна агенція, щоб визначити вартість розміщення банерів. Ринок, якого раніше не існувало, уже встиг з’явитися, отримати назву й майже повністю опинитися всередині платформи.

Після «Літереї» виникли кілька подібних сайтів. Один створило велике видавництво, інший — колишні користувачі літературного форуму, третій належав підприємцеві, який просто скопіював головну сторінку й частину функцій. Але автори не хотіли починати з нуля там, де ще не було читачів, а читачі не йшли туди, де не було книг. Перевага першого року перетворилася на стіну, яку конкуренти не могли подолати.

На «Літереї» вже публікували фантастику, детективи, історичну прозу, пригоди, містику, поезію, любовні романи, гумор і книги, жанр яких не могли визначити навіть самі автори. Головна сторінка змінювалася щодня. Сьогодні рейтинг очолювала антиутопія про місто, де заборонили особисті спогади, завтра — сімейна сага про три покоління лікарів, післязавтра — детектив, написаний колишнім слідчим.

Любовні історії читали добре, але вони не витісняли інші жанри. Кожна книга знаходила свою аудиторію, якщо автор достатньо довго писав і бодай кілька людей чекали на продовження. Платформа ще не знала, що саме треба показувати конкретному читачеві. Вона лише давала можливість шукати.

Надія пишалася цим найбільше.

Платні книги з’явилися на другому році. Підключення банківських карток і електронних гаманців тривало довше, ніж планували. Частина користувачів не довіряла оплаті через інтернет, автори боялися передавати паспортні дані, а бухгалтерія не знала, як правильно називати виплати людям, які ніколи не реєструвалися підприємцями. Алла укладала договори, сперечалася з банками й податковими консультантами. Без неї продажі могли не запрацювати взагалі.

Першою платною книгою став детектив учительки математики з невеликого міста. Його читали трохи більше тисячі людей. Коли авторка завершила роман, Надія запропонувала залишити перші десять глав безкоштовними, а решту продавати за суму, меншу за вартість паперової книги.

За перший місяць роман придбали триста сімнадцять разів.

Авторка отримала виплату й зателефонувала Надії, бо вирішила, що в особистому кабінеті сталася помилка.

— Там стоять гроші.

— Так.

— Справжні?

— Їх можна вивести на картку.

— Але я просто писала.

Надія запам’ятала цю фразу. Вона прозвучала як здивування людини, яка все життя вважала власні слова заняттям, за яке треба вибачатися.

До кінця року кілька авторів заробляли на платформі більше, ніж на основній роботі. Більшість отримувала небагато — суму, якої вистачало на комунальні послуги, продукти або новий телефон. Тисячі не заробляли нічого. Проте навіть вони мали читачів, коментарі й цифру навпроти слова «у бібліотеках». Для багатьох цього було достатньо, щоб продовжувати.

Надії теж доводилося продовжувати.

Вона звільнилася з компанії побутової техніки через пів року після запуску. Спочатку збиралася поєднувати дві роботи, але «Літерея» займала весь день, вечір і частину ночі. Автори писали, що зникло форматування, читачі не могли відновити пароль, платіжна система затримувала кошти, обкладинки порушували чужі права, а під окремими книгами починалися сварки, у яких за кілька годин згадували родичів, зовнішність і розумові здібності всіх учасників.

Надія відповідала на листи, перевіряла скарги, складала правила, домовлялася з видавництвами, шукала рекламодавців і пояснювала новим авторам, що назва книги не повинна складатися з п’ятнадцяти слів. Коли користувачів стало забагато, вона найняла двох модераторів, але їхню роботу теж потрібно було контролювати.

Олег залишив вебстудію й перейшов до «Літереї» на повну зайнятість. До нього додали ще двох програмістів. Сайт переносили на потужніші сервери, переробляли редактор і створювали мобільну версію, бо дедалі більше людей намагалося читати з невеликих екранів телефонів. Окремого застосунку ще не було. Та й більшість пристроїв не витримала б його, але Надія хотіла, щоб хоча б сторінка відкривалася без необхідності рухати текст праворуч і ліворуч.

Щодня виникало щось, чого не було в початковому плані. Автори просили відкладену публікацію розділів. Читачі хотіли відповідати одне одному в коментарях. Дехто вимагав можливості дарувати платні книги. Інші — приховувати від родичів, що читають певні жанри. Кожна невелика функція ставала кількома тижнями роботи й новим рядком у бюджеті.

Надія знала платформу краще за будь-кого. Могла назвати найактивніших авторів, пригадати, коли з’явилася перша платна книга, і пояснити, чому в середу читали більше, ніж у п’ятницю. Вона особисто листувалася з людьми, чиї імена вже знали десятки тисяч користувачів. Коли одне з видавництв надрукувало роман, знайдений на «Літереї», Надія тримала паперову книгу й відчувала майже те саме, про що мріяла, починаючи власний рукопис.

Тільки на обкладинці стояло чуже ім’я.

Удома вона бувала фізично, але не завжди помічала, що відбувається навколо. Діти навчилися розрізняти, коли мати справді слухає, а коли дивиться на них, продовжуючи подумки відповідати на лист. Олексій готував вечерю, перевіряв уроки й укладав молодшу доньку спати. Він не дорікав, але одного разу, коли Надія відкрила ноутбук за святковим столом, запитав: