Розділ 1. Нуль виходів

Двері відчинилися в ту саму кімнату.

Чоловік залишився стояти на порозі, тримаючись за ручку. Перед ним було ліжко зі зім’ятою білою ковдрою, два крісла, низький столик із шампанським і велике дзеркало в золотій рамі. Саме з цієї кімнати він щойно вийшов. За дверима мав бути коридор, потім ліфт, хол і вулиця. Натомість він дивився на власний номер із протилежного боку, ніби простір склався навпіл і з’єднав дві стіни, які не повинні були торкатися.

Він зачинив двері й відчинив знову.

Кімната залишилася.

Цього разу на ліжку лежала біла сорочка. Та сама, яку він зняв кілька хвилин тому й кинув біля ванної. Чоловік подивився на себе. Сорочка вже була на ньому — чиста, випрасувана, із розстебнутими двома верхніми ґудзиками. Рукави закочені до ліктів. Він не пам’ятав, коли встиг її вдягнути.

На ліжку лежала ще одна.

Чоловік зачинив двері обережно, наче боявся розбудити кімнату. Відступив до вікна й спробував відсунути важку завісу. За склом було море. Сонце висіло над водою на однаковій відстані від горизонту вже кілька годин. Хвилі рухалися, але жодна не доходила до берега. Чайка над сусіднім дахом робила коло, зникала за балконом і знову з’являлася в тому самому місці.

Вікно не мало ручки.

Він ударив по склу металевою ніжкою лампи. Лампа погнулася, скло не подряпалося. За кілька секунд ніжка знову стала рівною.

Із сусідньої кімнати почулися три удари.

Чоловік завмер, потім підійшов до стіни й відповів так само. Три рази — коротко, з однаковими проміжками. За стіною постукали двічі, зробили паузу й додали ще один удар. Вони домовилися про цей сигнал ще в перший день, коли голоси перестали проходити крізь перегородку.

Вона була там.

Принаймні він хотів у це вірити.

Двері між номерами стояли праворуч від ліжка. На золотій табличці було написано: «Особисті покої героїні». Замкової щілини не було. Коли чоловік торкався ручки, десь під стелею вмикався спокійний жіночий голос:

— Зустріч героїв відбудеться відповідно до сюжету. Дякуємо за терпіння.

Спочатку він кричав. Вимагав відчинити, називав ім’я жінки, погрожував поліцією, судом і людьми, які їх шукатимуть. Голос вислуховував, а потім повторював ту саму фразу. Згодом чоловік помітив, що після кожної погрози кімната ставала трохи красивішою. На столі з’являлися квіти, шампанське охолоджувалося, постіль розгладжувалася сама. Платформа сприймала його лють як недостатньо елегантний спосіб попросити кращого обслуговування.

На письмовому столі стояв ноутбук. Інших речей кімната не повертала, але ноутбук залишався завжди. Він не підключався до пошти, новин чи банківського рахунку. Єдиною доступною сторінкою була «Літерея».

У верхній частині екрана світилася назва незавершеної книги. Обкладинка показувала чоловіка в білій сорочці й молоду жінку в червоній сукні. Він стояв позаду, поклавши руку їй на талію. Обличчя чоловіка нагадувало його власне, тільки було молодшим, упевненішим і позбавленим усього, що могло викликати недовіру в покупця.

Під обкладинкою працювали показники:

Переглядів — 284 611.

У бібліотеках — 19 407.

Вподобань — 31 882.

Коментарів — 6 913.

Кілька перших днів чоловік читав коментарі, сподіваючись знайти спосіб зв’язатися з кимось іззовні. Читачі сварили його героя, захоплювалися ним, вимагали більше сцен у готелі й запитували, коли він нарешті увійде до кімнати героїні. Дехто помічав дивні фрази, які чоловікові вдавалося вставити в текст, але сприймав їх як загадки.

Він каже, що не може вийти. Це метафора його почуттів?

Авторко, який глибокий герой! Навіть у розкішному готелі він залишається полоненим кохання.

А коли гаряча сцена?

Чоловік натиснув кнопку «Продовжити роман». Відкрилося порожнє поле. Він поставив пальці на клавіатуру й почав писати повільно, стежачи за кожною літерою:

Допоможіть. Нас утримують у готелі. Це не вигадана історія. Ми справжні люди.

Текст залишався на місці майже десять секунд. Чоловік устиг натиснути «Опублікувати», але замість підтвердження з’явилося жовте повідомлення:

Ваш фрагмент не створює достатньої емоційної напруги. Бажаєте покращити текст?

Він натиснув «Ні».

Кнопка не відреагувала.

Повідомлення зникло, а написані слова почали змінюватися. Спочатку «готель» перетворився на «його готель», потім зникло речення про справжніх людей. Останнім платформа видалила слово «допоможіть».

На екрані залишилося:

— Тепер ти належиш мені, — сказав він і замкнув двері.

Фрагмент опублікувався автоматично.

Перший коментар з’явився за кілька секунд:

Мурашки! Проду!