Розділ сьомий: Вітер змін.

1. Сстар Сентинел. 


 

Сама природа підказала мені, що Сем уже близько. Щойно Дерріл відійшов до вбиральні, як я крізь свист холодного вітру за вікном виразно почув, що Сем на шаленій швидкості біжить назад до ресторану. 

– Чому він біжить..? – запитав я, видавши це випадково вголос.

– Що? – запитала Єва і решта обернулася в мою сторону.

– Беда! – різко я почув зі сторони виходу. 

Сем кулею пролетів повз ошелешеного адміністратора, гарячково оббігаючи столи. На крутому повороті він ледь не впав, змусивши якогось офіціанта злякано відскочити й розбити велику склянку з пивом. Самурай важко дихав, міцно стискаючи в руках якусь стару фотокартку. 

– Глянь! Швидко! – він кинув мені фото. Я поглянув на нього.

– Шо там? – запитав Флінт. 

Я схопив його й поглянув на зображення. У ту саму секунду я остаточно прозрів. Усе всередині мене перевернулося. Для мене це було рівносильно тому, якби я раптово дізнався, що мій рідний брат — безжальний вбивця. Приблизно такий жахливий рівень шоку… 

– Що там таке? – наче виростаючи з-під землі, запитав Флінт.

– …Гляньте самі, – ледь чутно промовив я, притиснувши долоню до рота й відводячи погляд убік. 

Флінт миттєво вихопив знімок, і його обличчя витягнулося. 

– Це Дерріл? – запитав Креґз.

– Це Сстар, – відрізав Флінт, і його голос став холодним як лід.

І тоді прозріли абсолютно всі. У залі повисла важка, гробова тиша, ми просто не могли вимовити ні слова від дикого подиву. Ось чому цей чоловік із першої секунди відчувався Семові “іншим”. Бо він і був іншим. Чужинцем. Космічним монстром, який прикинувся звичайною людиною. 

– Де ця гнида..? Я знайду його раніше, ніж він приступить до своїх планів.

Сстар тим часом, зачинившись у кабінці вбиральні, гарячково намагався встановити зашифрований зв'язок зі своїми рабами на орбіті: 

– Лі, ти чуєш мене? – засичав він у передавач. – Лі, відповідай! 

– Чую…

– Відправляйте дроїдів. Відправляйте швидше. Я запізнився, Лі.

– …Йди до сраки, – сказав Лі, скинувши слухавку.

– Алло? Що? Лі! – Сстар почав підвищувати голос, але не міг, бо його могли почути. 

Арін у цей момент стояв прямо поряд із Лі на містку “Мазерлоуда”. Мисливець щиро радів, що його товариш нарешті знайшов у собі сили й повністю подолав ті жорсткі, залякуючі межі, які колись так строго поставив перед ним Сстар. Проте Володар не збирався здаватися. Зціпивши зуби, він спробував викликати інші бойові батальйони на кораблі — і цього разу почув від залізних капітанів беззаперечну згоду. На жаль, ніхто більше не послухав заклику Лі до свободи. Більшість машин, як і раніше, сліпо підкорялися старій програмі та служили своєму тирану. Ми напружено чекали на повернення Дерріла за столом. Кожен із нас уже достеменно знав, хто він такий насправді. Єва з Креґзом спочатку ніяк не могли повірити в цей абсурд, але швидко змирилися з жорстокою реальністю. Так само як я і Флінт. Соуп у цей час спокійно готував нові замовлення на кухні ресторану, і ми вирішили нічого йому не розповідати — у цю хвилину йому це було точно ні до чого. За кілька хвилин Дерріл нарешті вийшов із вбиральні, з легкою, невимушеною посмішкою озираючись на всі боки. Але варто було йому кинути погляд на наш стіл і помітити фотографію Сстара без шолома, як посмішка миттєво злетіла з його обличчя. Зрозумівши, що гру закінчено, він різко відштовхнув Сема і щосили побіг прямо до скляних дверей на вулицю. 

– Стояти! – крикнув Сем, і побіг на нього. 

Він спробував налетіти на втікача ззаду, але вони обидва з розгону врізалися в офіціантку, яка саме розносила напої та гарячу пасту. Важка таця перекинулася прямо на Сема, обливаючи його соусом, а бідна дівчина з криком упала кудись убік. Сстару неймовірно пощастило — цей безлад дав йому фору, і він кулею вискочив крізь двері. 

– Не сьогодні, – встав я і побіг у сторону Дерріла, але коли вибіг на вулицю, не побачив нічого, крім ліхтарів які пусто освітлювали безлюдну вулицю. 

– Де він? Де гнида?! – крикнув Сем, вибігши за мною на вулицю.

– Я не знаю! Побіг у іншу сторону!

Сстар стрімко біг крізь зимову хуртовину, гарячково шукаючи укриття. Раптом у глибині темного парку він помітив два знайомі червоні вогники — оптичні сенсори Імітатора, який, міцно стискаючи корпус загиблого Еша, повільно наближався в його бік. Переляканий Володар різко розвернувся і кинувся назад крізь хащі дерев. І саме там, на засніженій галявині, його зустрів оновлений Бен на чолі величезного, озброєного до зубів штурмового загону дроїдів, які щойно безшумно десантувалися з неба... 

– Володарю! – крикнув Бен. 

– Тихіше! – сказав Сстар. – Вони чують нас. 

І він мав цілковиту рацію. Ми дійсно виразно почули їхні голоси крізь шум завірюхи. Але ще виразніше ми почули важкий, синхронний тупіт залізних ніг — дроїди чітким строєм марширували прямо в бік міста. 

– …Що це в біса таке? Ти чуєш? – з острахом запитав Сем, обережно визирнувши з-за кам'яної арки, крізь яку вже проривалися перші залізниці роботів.