Розділ шостий: Механічне серце.

1. Дерріл Течвуд

Через кілька днів прийде Новий рік. Це велике й світле свято, на яке всі поєднані невидимими нитками люди зазвичай збираються разом, опиняючись у колі щирого щастя, сподівань на краще майбутнє, гучних обіцянок та теплих побажань. Ми з Євою та Креґзом завжди святкували в колі наших особливих зв’язків. Ще за часів, коли з нами були Джордана та Лорен. А потім ми всі разом з галасом виходили в коридор і гучно кричали “Ура!”, зустрічаючи інших щасливих сусідів і відзначаючи Різдво, плавно поєднуючи його з великою подією, яка приходить рівно о дванадцятій годині ночі з тридцять першого грудня на перше січня. 

Цього року все мало бути так само. Мене вже виписали з лікарні, і друзі радо зустріли мене на порозі, повівши одразу святкувати моє довгоочікуване одужання. За вікном усе стало абсолютно білим, пухнастим і чистим. Люди на вулицях ходили тепло закутані в зимовий одяг, тримаючи в руках важкі пакети зі смаколиками та яскравими подарунками. На календарі було двадцять четверте грудня. Єва з Креґзом затишно поралися на кухні, готуючи святкову вечерю, а я… я вирішив навідатись до Сема. Однак, на відміну від решти містян, Сему абсолютно не було з ким ділити це свято. Він не прикрашав свій будинок гірляндами, не готував нікому подарунків і не ховав їх під ялинку. 

– Гей, Сем. Чому твій будинок так… Пусто виглядає? – запитав я, зайшовши до хати самурая.

– “Пусто”? Та ні, яким був таким і залишився. 

– А Різдво? Воно ж уже завтра. У тебе немає ні ялинки, нічого, – здивувався я.

– Завтра двадцять п’яте? – запитав Сем. – Я вже збився. Та й забулось якось, чесно кажучи.

– Як так?

– У мене немає тих, кому дарити подарунки під ялинку. Я й не прошу. На подарунок можу сам собі придбати ще щось до колекції.

Це відчувалося напрочуд дивно й навіть болісно. Поки весь світ навколо гарячково готується святкувати, купує продукти й наряджає будинки, на світі все одно залишаються ті, хто взагалі цим не займається. І не тому, що заважає релігія. Не тому, що не дозволяють фінанси. А просто тому, що їм немає з ким, для кого і задля чого це робити. І ця усвідомлена самотність по-справжньому лякала. Я озирнувся довкола. На полицях рівними рядами стояли рідкісні колекційні фігурки. На столі акуратно лежали старі книги. У будинку було чисто, тепло й по-своєму затишно. Але святкової ялинки тут дійсно не було. І чомусь саме її відсутність робила цей великий дім порожнім і мертвим напередодні великого свята. 

Раніше Сем мимохідь розповідав мені, що колись мав кохану дівчину. Її звали Аглая. Вони були неймовірно закохані одне в одного. Мали серйозні плани на створення міцної родини, спільне майбутнє та облаштування побуту. Цей великий будинок, у якому Сем зараз мешкав наодинці, колись належав їм обом. Здавалося б, що взагалі могло піти не так? Сем розумний, при грошах, має чудове атлетичне тіло й природну харизму. Вони майже ніколи не сварилися — між ними панувала повага. Але Аглаї катастрофічно не вистачало іскри в їхніх стосунках. Сем занадто часто був відсутній вдома. І зовсім не тому, що пиячив десь із друзями чи не хотів проводити час із коханою. Він просто завжди був із головою зайнятий своїми таємними, невідкладними справами. Коли Аглая в розпачі дзвонила йому, він годинами не брав слухавку, бо виконував чергову місію. У самурая виявлялося надто багато обов'язків перед світом, щоб знайти час для тієї, яка чекала його вдома. Дівчині бракувало не його кохання — їй банально не вистачало чоловіка в будинку. Не вистачало самого Сема. 

– І тому вона вирішила покинути мене, – сказав Сем, розповівши історію невдалого кохання. 

Я повільно йшов додому після чергового виснажливого тренування. Наприкінці заняття Сем задоволено підмітив, що мій контроль ефіру помітно прогресує і я нарешті рухаюся в правильному напрямку. Це визначення неабияк тішило моє самолюбство, однак я чудово розумів, що мушу тренуватися далі, не покладаючи рук. Мені все ще було куди рости. Хоча, здавалося б, куди вже далі після того, що я витворив у мерії… По дорозі до свого кварталу в мене виникло раптове бажання зайти в невелике придорожнє кафе. Його відкрили зовсім нещодавно, і там було затишно. “Можна побути наодинці й упіймати трохи спокою”, — подумав я, штовхаючи скляні двері. 

Однак важкі думки з часом усе одно наздогнали мене й тут. Сидячи за кутовим столиком із великим шматком солодкого шоколадного торта та склянкою прохолодної коли, я знову й знову ловив себе на тому, що подумки повертаюся до операції “Тіньова рука”. І хоча я, здавалося б, остаточно переварив і відпустив ті події ще під час перебування в лікарняній палаті, це все одно був грандіозний, масштабний струс, який жителі Ватерлоо досі не могли забути. Обурені люди щодня засипали мера Базза Олівера запитаннями про те, що ж насправді відбулося в той доленосний день у центрі міста. Але, на превеликий жаль, сам мер не мав права дати їм правдивих відповідей. Ніхто не міг. Ця битва перетворилася на таку собі велику, зловісну таємницю, про існування якої тепер знав буквально весь світ, але ніхто не наважувався вимовити її суть уголос. 

Ці крики. Вирази обличчя дроїдів. Наляканість людей. Вони не відпускали мене. Міцно тримавши за всі чотири кінцівки і майже дібрались до голови. 

– Пані, ваше латте, – раптом почув я позаду мене. 

Я кліпнув очима… Яка взагалі різниця? Це у минулому. 

Люди продовжують жити далі. Чому не можу я? Я, що, гірше? Ні. Не гірше. Треба звикати. На світі стається і може статись будь-що у будь-який момент.