Розділ четвертий: Дисципліна.

1. Самурай у вигнанні. 

Звичайнісіньке, мирне село в Канаді. Там спокійно й тихо жили люди. Кожен знав один одного, всі щиро спілкувалися між собою. В одному з чепурних будиночків мешкала родина — сім’я Іріс. Мабуть, це була найдружніша родина в усьому селі. 

Батько наполегливо займався скотарством, мама завжди господарювала вдома, старша сестра любила проводити вільний час із друзями в місті, а молодший хлопець… Він поки що остаточно не визначився, ким саме хоче стати в майбутньому. Однак він точно перебував на правильному шляху до цього усвідомлення. 

Хлопчик завжди залюбки допомагав усім, кому його допомога була конче необхідна. Удома він у всьому підтримував матір, а на вулиці якось урятував маленьке беззахисне кошеня. Він випадково знайшов його дорогою додому суворої зими. Зав’язане в тісний пластиковий пакет кошенятко гірко плакало, і в хлопця від цього звуку аж заболіло серце. Він обережно підійшов до рожевого пакета, квапливо розв’язав його і тихо промовив: 

– Який же негідник міг кинути тебе тут, у такий лютий холод… 

Хлопчик бережно взяв мале кошеня до рук та поніс гріти до хати. Його родина якраз дружно вечеряла, коли він зненацька переступив поріг з брудним, змерзлим котиком на руках. 

– Сину, що це таке? Що це за кіт? – здивовано запитав батько, відкладаючи виделку. 

– Це той, кому я просто мусив допомогти, тату. 

– Але ж це кошеня геть брудне. Де ти його взагалі знайшов? – скривилася сестра хлопчика. 

– Хтось жорстоко зав’язав його в якийсь пакет і кинув напризволяще. Я мусив йому допомогти! Ми всі мусимо! Мамо, тату, будь ласка, дозвольте мені залишити його вдома! – хлопчик ледве не благав батьків дозволити бідному котику зостатися. 

Він одразу підбіг до холодильника, дістав маленьку мисочку й налив туди свіжого молока. Поки зголодніле кошеня жадібно пило молоко й тихенько нявчало, хлопець дбайливо загорнув його в маленьку теплу ковдру. 

– Залишаємо, – раптом з теплою усмішкою на обличчі промовила мати Сема. 

– Справді?
– Ти вже щосили піклуєшся про нього, синку. Ми просто не маємо права віддати його комусь чужому, тому… хай залишається. Можливо, колись цей пухнастик буде дуже вдячний тобі за свій порятунок. 

– Дякую вам! 

Ощасливлений хлопчик миттєво кинувся до батьків із міцними обіймами. 

Однак іноді навіть у такі світлі, ідилічні моменти неминуче настають страшні переломи долі. Однієї жахливої ночі вся родина зненацька прокинулася від розпачливих криків та гучних вибухів. У паніці їм не залишалося нічого іншого, окрім як якнайшвидше тікати. Бігти світ за очі, бігти якомога далі в нічну темряву… Але їхнє рідне село Арчервілл було зовсім невеликим. Тікати на велику відстань просто не було куди. І невдовзі родину бідного хлопчика спіткало невимовне, чорне горе. 

Усе навколо палало яскравим полум'ям. Крики, вибухи, чужі безжальні голоси — цей хаос став для дитини справжнім пеклом. Хлопчик біг щосили. Тікав без тями. Сльози суцільним потоком текли по його щоках, а легкі сандалі один за одним злітали в нього з ніг. Озброєні розбійники безжально вбивали останніх уцілілих мешканців Арчервілла. І серед цих останніх якраз опинився нещасний хлопець. Раптом він зупинився прямо навпроти місцевої церкви й занімів, дивлячись, як стара будівля з гуркотом вибухає. 

– Мама! – несамовито крикнув хлопчик, коли потужна вибухова хвиля відкинула його тіло на м’яку траву. 

Він розгублено озирнувся довкола. Будинки догорали, перетворюючись на попіл, а людські крики поступово перестали лунати вдалині. Поряд із ним більше не було ні люблячої матері, ні батька, ні сестри. Тепер у колись щасливій родині Іріс залишився лише один-єдиний представник. Хлопчик захлинався в гірких, гарячих сльозах відчаю. І тут крізь завісу диму він раптом побачив, як двоє кремезних розбійників у чорних масках холоднокровно спускаються на тросах прямо зі спаленої церкви. Вони кинули швидкий, хижий погляд на дитину й упевнено рушили в його бік. Дивлячись на них крізь пелену сліз, хлопчик був повністю переконаний, що зараз помре. Він відчайдушно намагався підвестися, але травмована нога відмовилася підкорятися й не дала йому втекти. Він не міг навіть піднятися — він був серйозно поранений. 

– Лейтенанте, а ми ж думали, що повбивали тут абсолютно всіх! 

– Привіт, малий. Ми, схоже, щойно вирізали всю твою родину, – холоднокровно додав другий бандит, і вони з напарником огидно зареготали на все згарище. 

У цей момент хлопчик раптово почув збоку важкий тріск дерева. Палаючі уламки дерев’яного будинку з гуркотом упали просто на його й без того мертву сестру. Очі хлопчика знову наповнилися гарячими сльозами; він відчайдушно потягнувся до неї рукою, але, безсило впавши на землю, лише безпорадно захлинався від ридань. 

– Треба б і тебе прикінчити. Інакше навіщо тобі всі ці зайві муки, – байдуже промовив ватажок. 

Розбійник уже повільно потягнувся рукою до своєї шкіряної кобури з пістолетом, але нещасному хлопцю на сьогодні було вже більш ніж достатньо страждань. 

– Лейтенанте… – зненацька злякано прошепотів другий бандит, квапливо поглянувши в бік. 

Із нічної темряви раптово виринула стрімка тінь. Невідомий блискавично обрушив на ворогів удар довжелезної катани, водночас лівою рукою міцно притримуючи на голові крислатий солом’яний капелюх.