Розділ третій: Праця.

1. Кохання двох людей. 


 

Кохання — це штука не для слабких. Я помічав зв’язок своїх друзів ще раніше: як вони багато спілкуються, діляться одне з одним найпотаємнішими думками й таємницями, як знають характери одне одного вже напам’ять. Так цікаво спостерігати за тим, як Єва з Креґзом удають, ніби між ними нічого немає. Насамперед вони брешуть самим собі, але про це ще навіть не здогадуються. Єва закохана в Креґза, він про це не знає і всюди повторює, що вона для нього — не більше ніж найкраща подруга. Проте я в це не вірю. По тому, як Креґз інколи дивиться зачарованими очима на цю русу красуню з хвилястим волоссям і карими очима, аж ніяк не скажеш, що у нього немає почуттів і що він сприймає її суто як товаришку. Здавалося б, що тут такого? Просто закохалися люди. Це нормально. Навіщо я взагалі це розписую? 

Суть у тому, що зв'язок Креґза та Єви — найміцніший із тих, які я коли-небудь бачив. Але вони ще діти й просто соромляться зізнатися одне одному. Це теж окей. Та я щиро сподіваюся, що рано чи пізно вони все ж зрозуміють, скільки марнували часу, чекаючи, поки хтось із них нарешті наважиться розповісти про свої почуття. 

Однак навіть за наявності такого щастя, як кохання, особливо коли воно виникло в моїх єдиних друзів, я все одно почувався невимовно ніяково. Хоч би як там було, вони все ще ігнорували спілкування зі мною. Весь час я проводив наодинці в кімнаті, на вулиці чи ще десь. І нікому до мене не було діла. Негативні думки не зникали, а ладу собі я дати не міг, і це пригнічувало ще більше. Я почав остаточно втрачати надію на порятунок свого народу та знищення зла. Сстар уже не здавався такою глобальною проблемою, а моя родина ніби втрачала своє першочергове значення. З кожним днем я дедалі частіше думав про те, що просто приречений до кінця віку жити на Землі. Як би я не намагався собі суперечити, все йшло коту під хвіст. Кожна спроба — невдала, і в мене навіть не було поруч нікого, кому я міг би про це розповісти… Я залишився в абсолютній самоті, якої насправді так сильно боявся. 

Іноді, коли я проходив повз дзеркало в порожній кімнаті, я зупинявся і довго вдивлявся у своє людське обличчя. Хоча я не можу з упевненістю сказати, що воно справді моє… Щоразу, знімаючи кільце, я чітко розумів, що в мені немає нічого, на що звичайна людина могла б дивитися без жаху. Я — ніби пусте місце. Будучи в тіні, мене навіть не помітиш, а якщо відправлюся в космос — просто зникну в темряві. І жодна зірка у всесвіті ніколи не зможе підсвітити й показати, що я — не “безкінечна пустота”. Я відчайдушно шукав вихід. Вихід із цієї темряви. Але цей шлях ніколи не підсвічується зеленим неоном із написом “Вихід”. Здається, знайти вихід у суцільній пітьмі… просто неможливо. 

Не так давно, буквально днями, наш інтернат і зокрема наша група залишилися без двох дівчат — Джордани та Лорен, які поїхали звідси. Єва довго мучилася через це й сильно переживала. Останні дні перед їхнім від’їздом вона намагалася провести з ними якомога більше часу, спілкуючись і показуючи всю свою любов до подруг. Проте замість того, щоб у цей важкий момент побути зі мною, Креґз теж постійно проводив час лише з ними. Ось і сталося те, чого я так панічно боявся. Я став для них порожнім місцем, ніби й справді розчинився в темряві. Від цих думок у мене іноді дрібно тремтіли руки, і я взагалі втрачав здатність нормально спілкуватися. 

Але після ще кількох днів тоскного очікування я врешті-решт наважився першим заговорити до Креґза з Євою, поки вони разом сиділи на дивані й дивилися телевізор. 

– Привіт, – підійшов я неочікувано зі спини до них і привітався.

– Привіт, Бедо. Як ти? – запитала Єва, і мені чомусь одразу здалося, що в її голосі бринить якась дивна нотка. 

– Я хотів із вами поговорити, – сказав я і рішуче сів у крісло навпроти них. 

– Про що саме? – запитав Креґз. 

Я неохоче похнюпився, злегка йорзаючи на кріслі від хвилювання. 

– Я помітив, що ви почали віддалятися від мене і… Мені ніяково про це говорити, але це факт, – я дивився їм прямо в очі, від чого вони здивовано перезирнулися. – Що зі мною не так? Ви більше не хочете зі мною спілкуватися? 

– То це, значить, ми віддалилися… – саркастично кивнула Єва, схрестивши руки на грудях. 

– Що… що ти маєш на увазі? – я абсолютно не зрозумів її тону. 

– Тобто ти сам перестав із нами гуляти, розмовляти, показувати, що ми для тебе не просто випадкові сусіди по кімнаті, а справжні друзі! Ти перестав сидіти з нами за одним столом в їдальні й узагалі уникав будь-якого контакту… І тепер ти звинувачуєш у цьому нас?! Це дуже розчаровує, Бедо. Мені гірко від думки, що ти так погано про нас думаєш, – дещо розлючено випалила вона, а такий тон від лагідної Єви можна було почути вкрай рідко. 

Я вмить втратив дар мови й лише безпорадно роззявив рота. Потім благально поглянув на Креґза, сподіваючись почути від нього те, що так прагнув — що Єва помиляється. 

– Кхм, – кахкнув Креґз під моїм пильним поглядом, переминаючись із ноги на ногу. – Взагалі-то вона права. 

Вони обоє мали рацію. І я з усю гостротою усвідомив це лише після того, як мені прямо вказали на мою помилку. Я опустив голову й повільно закивав, розуміючи, що кожне слово Єви — чиста правда, хоч як гірко мені було це визнавати. Провина в тому, що наше спілкування зійшло нанівець, лежала виключно на мені. Я гарячково почав аналізувати свою поведінку за останні кілька днів.