Розділ другий: Мотивація.

1. Секрет.

Так почався довгий процес оформлення моїх документів. Проте все це залишалося десь там, на задньому плані, поки я обживався в інтернаті. Белль зважилася на доволі ризикований і небезпечний крок: вона залишила мене в закладі без жодного паперу, взявшись створювати мою “особистість” паралельно. Це було надзвичайно незвично і, щиро кажучи, трішки незаконно. 

За той час, поки тривала бюрократична тяганина, мені довелося кілька разів побувати в різних державних установах і побачити кількох поважних чиновників. Але поки папери готувалися, я мав ближче познайомитися з тими, з ким мені належало провести наступну частину свого життя. 

Сам по собі інтернат був величезним. Тут снували натовпи людей, а одна лише їдальня за розмірами могла зрівнятися з двома фермерськими будинками Вінні. Як Белль узагалі давала раду такому велетенському комплексу? 

– Тобто ти взагалі не пам’ятаєш, що з тобою сталося? – зненацька запитала Белль, поки я заворожено роззирався довкола, приголомшений масштабами будівлі. – Справді пам’ятаєш лише своє повне ім’я, і більше нічого? 

– Так, – чітко відчеканив я.

– Невже жодних спогадів про те, звідки ти, хто твої батьки? Це все? 

– Так. Не пам’ятаю. 

– Боже, то тут важкий випадок. 

– Ви збудували дуже великий інтернат, – вирішив я змінити тему. 

– Ну, будувала його не я, – усміхнулася директорка. – Але так, грошей сюди вкладено чимало. 

– А де я буду жити? 

– Зараз сам все побачиш. 

Белль привела мене до дверей під номером двісті п'ятдесят один. Усе всередині нагадувало дорогий готель, але затишком перевершувало його в рази. 

В одній такій секції жила група щонайбільше з восьми осіб — четверо хлопців і четверо дівчат. Велике приміщення ділилося на три частини: спальня для хлопців, спальня для дівчат і простора спільна кімната по центру, де всі могли відпочивати, бавитися й проводити час разом. 

Я потрапив до групи своїх однолітків. Тут усе працювало за досить цікавою системою. Мої нові сусіди жили в інтернаті вже казна-скільки, і склад групи ніколи не стояв на місці: хтось приходив і залишався, когось згодом забирали в прийомні родини, а хтось з'явився тут зовсім нещодавно. Найдавнішими мешканцями цієї кімнати були Єва та Креґз. Як я згодом дізнався від Белль, вони перебували тут із самого малечку. 

– Дітки, у вас новий сусід! – Белль енергійно відчинила двері, і перед моїми очима постала ціла галерея нових облич. 

– Новий сусід?! – вигукнула дівчинка, яка, судячи з усього, була найактивнішою та найоптимістичнішою в усій групі. 

Решта дітей теж втупилися в мене. Їхні погляди були сумішшю подиву й прихованої цікавості. Очевидно, це були звичайні земні діти — такі ж, яким тепер намагався здаватися і я. 

– Привітайся, Беда, – сказала Белль, поклавши руку мені на плече.

– Привіт, – дуже невпевнено сказав я.

–То тебе звуть Беда? О-о-о, як незвичайно! Я такого імені в житті ніколи не чула! – дівчинка буквально променіла радістю. Вона підскочила до мене й рішуче простягнула долоню. – Я — Єва. Дуже рада знайомству! 

– Єво, будь ласка, познайом Беду з іншими й покажи йому тут усе, – попросила директорка. 

– Гаразд, пані Марлоу! – двері зачинились, і я стояв перед дівчиною з широкою посмішкою з валізою у руках, поки решта дивилась на мене. – Я тобі все покажу. Ти будеш в захваті від цього місця! 

– Домовились… Але я хочу залишити десь мій чемодан. Куди його діти?

– Та забудь про нього. Ходи знайомитись.

Двері зачинилися. Я залишився стояти посеред кімнати з важкою валізою в руках, ніяково дивлячись на дівчинку з неймовірно широкою та щирою усмішкою, поки решта сусідів продовжували мовчки вивчати мене поглядами. 

– Знайомся. Це Браян та Отіс, – Єва кивнула в бік двох хлопців. Ті неохоче простягнули мені долоні, які були геть жирними від чіпсів. Через це я так само без особливого захоплення привітався з ними. Жодного слова у відповідь я так і не почув, бо обидва хлопчики сиділи, повністю занурившись у свої телефони. 

– А це Креґз.

– Привіт, – сидячи на підлокітнику крісла, озвався русявий хлопчина й протягнув руку. Це рукостискання було вже куди чистішим і набагато людянішим. 

Згодом я познайомився з Джорданою та Лорен. Вони також були з нашої групи. Загалом нас тут мешкало лише семеро, тобто залишалося вільне місце ще для одного сусіда. Проте всіх і так усе влаштовувало. 

Із часом я почав потроху розуміти характери цих людей. Єва виявилася гіперактивною дівчиною, але при цьому дуже стриманою і справді сильною духом. Креґз — дещо мовчазний, кремезний хлопець із тихим, спокійним нравом. А от Отіс та Браян — чистісінькі бешкетники. Вічно діймали одне одного: билися, штовхалися, лізли до інших, товаришували виключно зі старшими вихованцями й за весь час перебування в інтернаті поводилися як справжні козляри. Джордана та Лорен були нерозлучними подругами, які мали хороший контакт із Євою, Креґзом та дітьми з інших секцій. Вони часто зникали з кімнати, бо йшли гуляти інтернатом із дівчатами з сусідніх груп. Подруги вважали себе більш “гламурними”, поводилися скромно, але за потреби могли жорстко нагримати на тих-таки Браяна та Отіса. Із цими двома бовдурами в групі взагалі ніхто не спілкувався, вони були самі собі співрозмовниками.