Епілог

Іноді, щоб піти до чогось нового, потрібно залишити своє звичне життя і вийти із зони комфорту. Що саме і зробив Антуан. Невдовзі вони із Софі одружилися і почали жити у її світі. Він з часом опанував програмування і став айтішником, іноді згадуючи про свої подорожі між світами. Йому більше не хотілося повертатися до того похмурого міста, у якому він жив раніше. Йому подобалося те місто, де він жив зараз, він покохав Софі, і йому було вже не так цікаво, що знаходиться за межами міста, хоча двері час від часу він згадував, і вони все ще нагадували про себе, але тепер він точно знав: він більше не хоче їх відкривати, його місце саме у цьому Еларіумі.

Іноді він думав про те, наскільки дивним виявився його шлях, адже якби одного дня він не наважився зробити перший крок, якби залишився у своєму старому житті, продовжуючи жити за правилами, які ніколи не ставив під сумнів, то, можливо, ніколи б не дізнався, що за межами знайомих вулиць існують інші міста, інші світи і зовсім інше життя, а найголовніше — ніколи б не зустрів Софі.

Тепер Антуан розумів, що іноді людина тримається за звичне не тому, що воно робить її щасливою, а лише тому, що боїться невідомого, адже звичне життя не ставить запитань і не змушує робити вибір, тоді як кожна нова дорога вимагає залишити позаду хоча б частину того, до чого ти встиг звикнути.

Колись він боявся дверей, бо не знав, куди вони ведуть.

Потім боявся, що не зможе повернутися.

А згодом зрозумів, що найважливіші двері у його житті були зовсім не ті, які відкривали проходи між Еларіумами, а ті, які він наважився відкрити всередині себе, дозволивши собі змінити власне життя.

Двері все ще іноді з’являлися.

Бувало, Антуан помічав їх десь на околиці міста, іноді бачив знайоме блакитне світло, а одного разу навіть зупинився посеред вулиці, коли зовсім поруч на мить проступили обриси старих дверей, за якими можна було лише здогадуватися про черговий світ.

Раніше він неодмінно пішов би туди.

Тепер лише усміхнувся і рушив далі.

Йому більше не потрібно було знати, що знаходиться за ними.

Він уже знав, що невідомих світів може бути безліч, але це зовсім не означає, що потрібно побачити їх усі. Іноді найбільша подорож закінчується саме тоді, коли ти нарешті знаходиш місце, з якого більше не хочеться йти.

Антуан знайшов своє. Там, де на нього чекала Софі, де його життя вже не було чужим, де він навчився новому, змінився сам і вперше перестав шукати вихід.

Бо колись він шукав двері, щоб залишити свій Еларіум.

А тепер зрозумів, що насправді все життя шукав двері, які приведуть його додому.

І він їх знайшов.