Глава 16

Антуан ще кілька секунд дивився на старого, ніби хотів переконатися, що почув усе правильно, а потім перевів погляд на Софі, яка весь цей час мовчки слухала їхню розмову й, схоже, теж намагалася звикнути до думки, що за звичайними дверима можуть ховатися цілі світи, а історія, яку люди вважали правдою протягом сотень років, могла початися з однієї чужої помилки.

— Тоді ми із Софі повернемося до її світу, — нарешті сказав Антуан. — А ви повідомте мешканців мого Еларіуму номер один, коли там будете, про те, що легенда насправді неправдива і вони можуть вільно виходити з міста.

Старий уважно подивився на нього.

— Ти хочеш, щоб саме я це зробив?

— Хто, як не ви? — Антуан трохи всміхнувся. — Ви все життя збирали відомості про Еларіуми, знаєте історію краще за більшість тих, хто там живе, і тепер у вас є можливість розповісти їм правду.

Старий задумливо провів пальцями по краю чашки, після чого кивнув.

— Добре. Я зроблю це.

Антуан відчув полегшення, хоча десь усередині все одно залишалося дивне відчуття, ніби він залишає позаду не просто місто, у якому колись жив, а частину самого себе, яка занадто довго була пов’язана з чужою історією.

— Адже, як розповів мені блакитний дракон, один загублений лист, мабуть, вашим попередником, який, схоже, також збирав якісь відомості про міста, змінив усю долю нашого міста.

Старий повільно підняв очі.

— Загублений лист може зробити більше, ніж ціла книга, якщо люди повірять у написане й перестануть перевіряти, де закінчується правда і починається чужа помилка.

Антуан кивнув.

— Саме це й сталося з нами.

Тепер він розумів це значно краще, ніж тоді, коли вперше почув історію про дракона. Люди не просто отримали неправдиву звістку — вони зробили її основою власного життя. Одне покоління передало її іншому, потім наступне додало власні страхи, а з часом ніхто вже навіть не пам’ятав, звідки все почалося. Легенда перестала бути чиїмось припущенням і стала законом, якому підкорялися всі.

— Можливо, саме тому вони так бояться вийти за межі міста, — тихо сказала Софі. — Не тому, що там справді є небезпека, а тому, що їх усе життя вчили її боятися.

Старий подивився на неї з легкою усмішкою.

— Ти дуже точно сказала.

Антуан опустив погляд, згадавши людей, яких залишив у своєму Еларіумі, і подумав, що тепер усе залежатиме не від нього. Він не міг змусити їх повірити в нову правду, не міг за один день стерти страх, який формувався поколіннями, але принаймні вони отримають вибір, якого раніше не мали.

— Тільки не кажіть їм, що я все це з’ясував, — попросив він після короткої паузи. — Нехай вони почують саме правду, а не нову легенду про мене.

Старий тихо засміявся.

— Ти вже зрозумів головне.

— Що саме?

— Що людям іноді потрібна не нова історія, у яку вони повинні повірити, а можливість самим побачити, що було неправдою.

Антуан усміхнувся, а Софі підвелася з-за столу.

— Думаю, нам час, — сказала вона, поглянувши на нього.

Антуан теж підвівся, але перш ніж відійти від столу, ще раз подивився на старого.

— Дякую.

— За що?

— За те, що нарешті розповіли мені всю історію.

Старий похитав головою.

— Не всю. Деякі історії закінчуються тільки тоді, коли хтось знаходить останні двері.

Антуан затримав на ньому погляд, але цього разу не став розпитувати далі. Він уже знав, що за кожною відповіддю в Еларіумах може ховатися ще одне питання, а зараз йому хотілося просто повернутися до звичайного життя.

Вони із Софі вийшли з кафе й рушили вулицею, залишаючи старого разом із його рукописами, нотатками та історіями десяти світів. Антуан вперше за довгий час не відчував тривоги через те, що не може контролювати подальші події.

Тепер мешканці його міста мали отримати правду. А далі вже вони самі повинні були вирішити, що з нею робити.