Глава 15

Антуан ще кілька секунд мовчав, дивлячись на старого, бо після всього почутого йому здавалося, що в цій історії залишилося зовсім небагато білих плям, проте саме вони чомусь не давали спокою найбільше. Він уже розумів, звідки взялися дракони, чому вони могли говорити, як між світами почали з’являтися двері, але одна річ усе ще не вкладалася в його голові — камені.

— А як тоді утворилися ті камені, завдяки яким дракони змогли літати? — нарешті запитав він. — Я бачив їх, і кожен мав свій колір. Блакитний, помаранчевий… Вони ніби були частиною всієї цієї історії від самого початку.

Старий ледь помітно усміхнувся, наче саме цього питання й чекав.

— Насправді спочатку це були звичайні кристали, — відповів він, повільно відставляючи чашку. — Рафаель використовував їх у своєму приладі для подорожей у часі. Самі по собі вони не мали тієї сили, яку отримали пізніше. Для нього це були лише елементи механізму, необхідні для роботи пристрою.

Антуан насупився.

— Тобто камені, які зараз знаходяться у драконів, спочатку належали Рафаелю?

— Якщо говорити зовсім просто, то так. Але те, що з ними сталося потім, не було частиною його задуму.

Старий на мить замовк, ніби повертаючись думками до подій, які відбулися задовго до появи самого Антуана.

— Коли прилад Рафаеля дав збій, портал відкрився не так, як мав. Він перестав бути просто проходом між двома точками часу й перетворився на щось значно більше. Сам портал став різнокольоровим, і це було першим знаком того, що межа між минулим, теперішнім і майбутнім більше не працює так, як раніше.

— Різнокольоровим? — перепитав Антуан.

— Саме так. Наче в одному місці одночасно змішалися всі можливі відтінки часу. І коли дракони почали проходити крізь нього, вони вже не просто переміщувалися з одного місця в інше. Вони автоматично отримували різне забарвлення, залежно від того, через яку частину порталу проходили. Разом із цим вони отримували й кристал із приладу Рафаеля.

Антуан повільно опустив погляд на свої руки, згадуючи блакитного дракона, його камінь і все те, що спочатку здавалося йому окремими, майже випадковими подіями.

— А ці кристали…

— Змінилися під дією порталу, — завершив старий. — Вони більше не були просто деталями приладу. Вони стали частиною самих драконів і дали їм можливість літати. Те, що Рафаель створив для подорожей у часі, після аварії стало для драконів джерелом зовсім іншої сили.

Антуан довго мовчав, намагаючись уявити той момент: величезний механізм, який мав підкорити час, світло, що розриває простір, портал, який замість звичайного проходу перетворюється на вир із різнокольорових потоків, і драконів, які один за одним проходять крізь нього, навіть не розуміючи, що вже ніколи не повернуться до колишнього життя.

— Але Рафаель зрозумів, що сталося?

— Не одразу, — відповів старий. — Спочатку він намагався виправити прилад. Він зрозумів, що портал уже не підкоряється його розрахункам, що через нього можуть проходити не тільки люди, а й істоти з інших періодів часу. Минуле почало змішуватися з майбутнім, майбутнє — з теперішнім, а теперішнє більше не було єдиною точкою, до якої можна було повернутися.

— Тому з’явилися різні Еларіуми?

Старий кивнув.

— Саме тому.

Він ненадовго відвів погляд до вікна, за яким повільно змінювалося світло дня, і в його очах на мить промайнуло щось таке, чого Антуан раніше там не помічав, — не страх і не сум, а радше втома людини, яка надто довго намагається розібратися в історії, що почалася задовго до неї.

— Рафаель зрештою зрозумів, що іншого виходу немає, — продовжив він. — Він зупинив прилад і закрив портал. Але було вже пізно. Те, що встигло пройти крізь нього, нікуди не зникло. Світ уже змінився.

— І тоді Еларіумів стало десять?

— Не зовсім у ту саму мить, але саме тоді почався процес, який до цього привів. Простір, час і сам світ більше не могли повернутися до того стану, у якому були раніше. Те, що колись було одним Еларіумом, почало розділятися. Один світ став двома, потім із цих двох виникли інші, і зрештою їх стало десять.

Антуан відчув, як усередині нього повільно складається картина, яку він досі бачив лише окремими уламками.

Десять світів. Десять різних місць, кожне зі своїми людьми, своїми правилами, своїми страхами та власною історією, хоча колись усе це було одним цілим.

— Але чому саме десять? — запитав він. — Чому не дев’ять і не дванадцять?

Старий усміхнувся, але цього разу в його усмішці не було жодної загадковості.

— Тому що саме стільки сформувалося після того, як Рафаель зупинив прилад. Десять Еларіумів залишилися замкненими за дверима, кожен відокремлений від інших, і жоден із них уже не був схожий на попередній.

Антуан знову згадав перший Еларіум, у якому виріс, людей, які жили там роками й були переконані, що знають правду про драконів, потім другий світ, у якому він опинився після зустрічі зі старим, міста, яких не повинно було існувати, двері, що виникали там, де їх не могло бути, і блакитного дракона, який дав йому камінь, не пояснивши до кінця, що саме той означає.

Раніше все це здавалося набором дивних випадковостей. Тепер випадковістю не виглядало нічого.

— Виходить, дракони не були причиною появи Еларіумів?

— Ні, — спокійно відповів старий. — Вони стали однією з причин того, чим Еларіуми зрештою стали, але почалося все з Рафаеля і його машини.

Антуан замислився, а потім тихо запитав:

— А він знав, що його помилка призведе до цього?

Старий на деякий час замовк.

— Знав, коли вже було пізно щось змінювати.

У кафе знову стало тихо. Десь неподалік дзенькнула чашка, хтось засміявся, за вікном проїхала машина, і від цієї звичайності Антуану раптом стало навіть дивніше. Він сидів у звичайному сучасному кафе й слухав історію про людину, яка колись намагалася підкорити час, випадково відкрила шлях для драконів і розділила один світ на десять, а тепер ця історія виявилася пов’язаною з ним набагато тісніше, ніж він міг припустити.