Глава 14

Антуан і Софі ще кілька хвилин стояли посеред вулиці, намагаючись зрозуміти, куди саме привели їх двері. Місто навколо жило своїм звичайним життям, люди поспішали у справах, хтось сидів за столиками біля кав'ярень, автомобілі повільно рухалися дорогою, а з відкритих дверей магазинів долинала музика, і від усього цього було дивно усвідомлювати, що буквально кілька секунд тому вони стояли посеред безлюдної долини, де не було жодної ознаки людського життя.

Антуан ще раз озирнувся назад, хоча вже знав, що дверей там не побачить.

— Ти впевнений, що ми все ще в Еларіумі? — запитала Софі.

— Ні, — відповів він, дивлячись на людей навколо. — Але якщо двері справді можуть переносити нас не тільки між містами, а й між світами, то, мабуть, це вже не має такого великого значення.

— Для тебе, можливо.

— Для мене теж має.

Софі посміхнулася.

— Тоді що будемо робити?

Антуан дістав телефон, який досі дивом працював, і відкрив фотографію старої будівлі, яку вони знайшли вранці.

— Шукати старого.

— Але ми навіть не знаємо, чи він у цьому місті.

— Якщо він справді користується дверима, то міг опинитися де завгодно.

— А якщо його тут немає?

Антуан кілька секунд мовчав, а потім подивився на вулицю, де за скляними вітринами виднілися кафе.

— Тоді будемо шукати далі.

Вони рушили вперед.

Спочатку Антуан намагався йти навмання, звертаючи увагу на все, що могло хоча б якось нагадувати про старого чоловіка. Він придивлявся до людей похилого віку, до будівель, до вивісок, навіть до тих місць, де можна було залишитися непомітним для більшості перехожих. Софі спочатку спостерігала за ним мовчки, але приблизно через десять хвилин не витримала.

— Ти справді думаєш, що просто побачиш його серед цих людей?

— Не думаю, але раптом упізнаю.

— Ти ж сам казав, що він може подорожувати між світами.

— Саме тому я й не знаю, де його шукати.

— Тоді, можливо, варто запитати когось.

Антуан похитав головою.

— І що ми скажемо? «Ви випадково не бачили чоловіка, який ходить між світами й відкриває магічні двері?»

Софі засміялася.

— Якщо сказати це достатньо впевнено, хтось може й повірити.

Вони звернули на тихішу вулицю, де замість великих магазинів були невеликі кав'ярні, книжкові магазини та старі будинки з широкими вікнами. Тут було значно спокійніше, ніж на центральному проспекті, і Антуан раптом відчув знайоме внутрішнє напруження.

Він зупинився.

— Що таке? — запитала Софі.

— Не знаю.

— Знову?

— Цього разу справді не знаю.

Антуан подивився на протилежний бік вулиці.

Там стояло невелике кафе з великими вікнами. Усередині було небагато людей, а біля дальнього вікна сидів чоловік, який тримав перед собою чашку кави й щось записував у старий блокнот.

Антуан завмер.

Він не бачив обличчя достатньо добре, але вже впізнав силует, сиве волосся і ту саму манеру сидіти, ніби навколишній світ його зовсім не цікавив.

— Софі...

— Що?

Антуан не відповів. Він просто перейшов дорогу. Софі поспішила за ним. Коли вони підійшли ближче до вікна, сумнівів уже майже не залишилося. Це був він. Старий чоловік сидів у кафе зовсім спокійно, ніби не зникав на довгі дні, не змушував Антуана бігати за загадковими слідами й не залишав після себе десятки запитань. Антуан відчинив двері кафе. Старий підняв голову ще до того, як вони підійшли до його столика. На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Я вже думав, коли ж ви мене знайдете!

Софі здивовано подивилася на Антуана.

— Він знав, що ми прийдемо?

— Схоже, що так!

Антуан сів навпроти старого, а Софі зайняла місце поруч.

— Ви знали, що я вас шукаю?

— Я знав, що ти рано чи пізно почнеш шукати.

— Чому ви не сказали мені правду раніше?

Старий чоловік поставив чашку на стіл і деякий час дивився на Антуана, ніби вирішував, скільки саме йому можна розповісти.

— Тому що деякі речі людина повинна побачити сама, інакше навіть правда для неї залишиться просто чужою історією.

Антуан насупився, але не став сперечатися.

— Тоді поясніть хоча б те, що відбувається зараз.

Старий кивнув.

— Добре.

Він відкинувся на спинку стільця.

— У мене є сила, якою мене наділив оранжевий дракон колись у минулому, той самий дракон, якого бачив ти, за те, що я допоміг йому владнати одну справу.

Антуан уважно подивився на нього.

— Оранжевий дракон?

— Так. І тепер я збираю свідчення про всі Еларіуми, а їх є десять, для того щоб внести їх у книгу «Хроніки Еларіумів».

Софі нахилилася ближче.

— Ви самі пишете цю книгу?

— Так.

— І давно цим займаєтеся?

Старий усміхнувся.

— У минулому я був журналістом і любив подорожувати, і ця любов у мене залишилася й до сьогодні.

Антуан кілька секунд мовчав, обдумуючи почуте.

— А чому саме їх десять?

Старий подивився на нього уважніше.

— Тому що Рафаель зробив помилку. Він розділив Еларіум один на два, а з двох виникло три і так далі...

Антуан нахилився вперед.

— А як саме він їх розділив?

Старий спокійно відповів:

— Все дуже просто. Він повертався з одного Еларіуму в часі. Той у якому ти жив колись, був лиш одним із створених штучно і випадково. Він не мав подорожувати в минулий час. Він винайшов машину часу, з якою переносився у минуле й майбутнє, однак в один момент щось пішло не за планом. Машину потрібно було ще допрацювати, а він уже випробовував її, і в один момент у минулому вона вибухнула та відкрила портал у майбутнє для драконів.

Софі здивовано переглянулася з Антуаном.

Старий продовжив:

— А дракони, у свою чергу, пройшовши через портал, отримали певну силу й могли розмовляти. Тепер вони самі могли відкривати двері між світами.

Антуан згадав блакитного дракона, його голос, його погляд і те, як легко він говорив із ним, ніби це було найзвичайнішою річчю у світі.