Глава 13

Наступного ранку вони вирушили до старої будівлі майже одразу після сніданку. Софі ще кілька разів перевіряла адресу в телефоні, хоча маршрут уже давно був прокладений, а Антуан ішов поруч і мовчки дивився на вулиці, які після вчорашньої ночі здавалися йому зовсім іншими. Тепер він знав, що за звичайними будинками, дорогами й навіть покинутими спорудами можуть ховатися двері, яких ніхто, крім нього, не бачить, і ця думка змушувала його мимоволі вдивлятися в кожен старий фасад, ніби він чекав, що ще один прохід виникне просто посеред міста.

— Ти всю дорогу будеш так дивитися на будинки? — нарешті запитала Софі, помітивши його погляд.

— Можливо, — Антуан усміхнувся. — Після всього, що зі мною сталося, я вже не можу дивитися на звичайні двері так само, як раніше.

— А я ще вчора навіть не знала, що двері можуть бути незвичайними.

— Я теж колись не знав.

— Зате тепер ти говориш про це так спокійно, ніби все життя тільки й робив, що ходив між світами.

Антуан тихо засміявся, але майже одразу став серйознішим.

— Насправді я досі не звик. Просто коли постійно трапляється щось дивне, одного дня перестаєш дивуватися самому факту, що це взагалі можливо.

Вони залишили позаду останні міські квартали й звернули на дорогу, яка вела до лісу. Тут майже не було людей, а будинки поступово зникали з поля зору, залишаючи після себе лише поодинокі старі паркани й зарослі сади. Софі кілька разів звірялася з телефоном, поки нарешті не сказала, що вони вже близько.

Стара будівля з'явилася між деревами несподівано. Вона була значно більшою, ніж Антуан уявляв після фотографії, яку Софі знайшла напередодні. Високі стіни майже повністю вкрила стара штукатурка, подекуди вже відвалена разом із цеглою, вікна були вибиті, а дах місцями провалився. Навколо будівлі росли дерева, кущі й висока трава, а вузька доріжка, яка колись, очевидно, вела до входу, майже повністю зникла під рослинністю.

Софі зупинилася, розглядаючи споруду.

— Ось вона.

Антуан нічого не відповів.

Він дивився на будівлю й відчував дивне напруження, хоча не міг пояснити, звідки воно взялося. Учора вночі він уже був тут, але тепер, удень, усе виглядало набагато звичайніше. Звичайна покинута будівля, звичайний ліс, звичайне місто неподалік. Якби не те, що він уже знав про двері, то, мабуть, навіть не звернув би на це місце особливої уваги.

— Ти щось відчуваєш? — запитала Софі.

— Не знаю.

— Це твоє «не знаю» зазвичай означає, що щось точно відбувається.

Антуан усміхнувся.

— Ти вже починаєш мене розуміти.

Вони зайшли всередину. Під ногами хрустіло дрібне скло, зі стелі звисали шматки старої штукатурки, а крізь вибиті вікна в приміщення проникало сонячне світло. Софі трималася ближче до Антуана, уважно оглядаючи все навколо, тоді як він одразу попрямував до тієї самої кімнати, де напередодні побачив блакитне сяйво.

Проте цього разу на стіні не було нічого.

Софі зупинилася посеред кімнати й подивилася на нього.

— Ну?

Антуан підійшов до стіни й провів долонею по старій поверхні. Вона була холодною, трохи вологою, але нічого незвичайного він не відчував.

— Можливо, вони з'являються тільки тоді, коли я справді хочу ними скористатися.

Софі на кілька секунд замислилася.

— Спробуй зараз це зробити!

Антуан відійшов від стіни й заплющив очі. Спочатку він не робив нічого, лише намагався пригадати те відчуття, яке виникло в нього напередодні колись раніше. Він зосередився на бажанні відкрити двері, але минула хвилина, потім друга, а навколо нічого не змінювалося.

— Може, не виходить? — тихо запитала Софі.

— Не знаю!

— Знову це слово.

Антуан відкрив очі.

Він подивився на стіну, але цього разу перестав намагатися змусити її змінитися. Він просто подумав про те, куди їм потрібно потрапити, про шлях, який шукав від самого початку, про старого чоловіка, про Еларіуми, у яких уже побував, і про блакитного дракона, який одного разу сказав йому, що за допомогу може дати можливість обрати одні з десяти дверей.

Саме тоді на стіні з'явилося слабке блакитне світло. Софі затамувала подих.

Світла лінія повільно проступила на старій поверхні, окреслюючи знайомі обриси дверей. Спочатку вони були майже прозорими, але з кожною секундою ставали дедалі виразнішими, поки нарешті не перетворилися на справжній прохід.

Антуан дивився на них і раптом відчув, що починає розуміти.

— Це він.

— Хто?

— Блакитний дракон.

Софі підійшла ближче.

— Що ти маєш на увазі?

— Я весь цей час думав, що він просто дозволив мені вибрати одні з десяти дверей, щоб віддячити за камінь, але, можливо, це було лише початком.

— Ти думаєш, він дав тобі цю силу?

Антуан повільно кивнув.

— Коли я повернув йому блакитний камінь, він сказав, що може віддячити мені. Тоді я сприйняв це як можливість обрати шлях, але тепер усе виглядає інакше. Можливо, він дав мені здатність знаходити двері тоді, коли мені потрібно перейти в інше місце.

Софі уважно подивилася на нього.

— Тобто ти можеш перенестися в інше місто?

— Якщо правильно зрозумів цю силу, то так.

— І ти раніше цього не знав?

— Ні. Я навіть не думав про це.

— А чому тоді ці двері бачимо ми обоє?

Антуан на мить замислився.

— Можливо, тому що я відкрив їх. Або тому, що ти вже знаєш про них.

— Тобто це доступно не всім?

— Навряд чи. Якби така сила була доступна кожному, про двері знали б усі.

Він торкнувся ручки.

— Думаю, дракон дав мені щось, чим я ще навіть не вмію користуватися.

Софі подивилася на двері, за якими вже почав вимальовуватися незнайомий краєвид.

— І ти все одно хочеш зайти?

Антуан повернувся до неї.

— Я хочу зрозуміти, куди вони ведуть.

Софі трохи помовчала, а потім усміхнулася.

— Тоді йдемо разом!

Антуан відчинив двері.

За ними не було ні коридору, ні іншої кімнати, ні навіть дороги. Перед ними простягався густий зелений ліс, залитий ранковим сонячним світлом. Повітря було настільки чистим, що Антуан відразу відчув запах вологої землі, трави й квітів, а десь далеко чулося дзюрчання води. Вони переступили поріг. Щойно Софі опинилася поруч із ним, двері за їхніми спинами зникли.