Глава 12

Антуан ще довго сидів біля вікна, хоча місто за склом уже починало змінювати свій вигляд. Денне світло поступово згасало, у будинках одне за одним спалахували вікна, а вулиці ставали яскравішими від ліхтарів і фар автомобілів, проте він майже не помічав цієї зміни, бо думками знову повертався до дверей, через які пройшов, до старого чоловіка, якого так і не зміг зрозуміти, і до всього, що сталося після тієї першої зустрічі.

Софі не поспішала його переривати.

Вона сиділа навпроти, підперши щоку долонею, і час від часу поглядала на нього, ніби намагалася скласти з почутого цілісну картину, але що більше деталей дізнавалася, то більше в ній з'являлося запитань.

Нарешті вона не витримала.

— Знаєш, я весь час думаю про одну річ, — сказала вона, і в її голосі вже не було колишньої недовіри. — Ти розповідаєш про двері так, ніби вони просто стоять собі десь у світах і чекають, поки хтось вирішить ними скористатися. Але ж не може бути все настільки просто! Якщо через них можна потрапляти в інші Еларіуми, чому про це ніхто не знає?

Антуан повернувся до неї.

— Тому що більшість людей їх не бачить.

— Не бачить?

— Або не звертає уваги. Двері можуть бути звичайними на вигляд, можуть стояти в старому будинку, у підземеллі, посеред лісу, а іноді взагалі там, де їх не мало б бути. Проблема в іншому: не кожні двері відкриваються для кожної людини.

— А для тебе відкриваються?

— Так.

— А старий чоловік знає?

— Думаю, що так.

— Ти впевнений?

— Ні, — Антуан відповів чесно. — Але він знав занадто багато, щоб це було випадковістю.

Софі випросталася й уважніше подивилася на нього.

— Розкажи мені про нього.

Антуан на кілька секунд заплющив очі.

Спогад про старого чоловіка повернувся майже одразу: сиве волосся, зморшкувате обличчя, спокійний погляд, у якому було щось таке, чого Антуан не міг пояснити навіть тепер. Тоді він сприймав його просто як дивного незнайомця, який з'явився у потрібний момент, але тепер, після кількох Еларіумів, починав розуміти, наскільки незвичайною була та зустріч.

— Він не був схожий на чарівника, якщо ти про це думаєш, — сказав Антуан. — Навпаки, на перший погляд це був звичайний старий чоловік. Трохи дивний. Однак блакитний дракон мені сказав що за те що я допоміг йому знайти блакитний камінь, він дає мені можливість обрати одні із десяти дверей. Я шукав свій Еларіум, в потрапив сюди...

Софі повільно опустила руку.

— Це вже цікаво!

— Він сказав, я маю сам захотіти увійти у якісь двері...  Я завжди відчував, що зі мною щось не так. Не в тому сенсі, що я якийсь особливий чи кращий за інших. Просто в моєму житті постійно траплялися речі, які я не міг пояснити. А потім з'явився він, ці двері, другий Еларіум...

— І ти вирішив, що нарешті отримаєш відповідь.

— Саме так!

— Але не отримав!

Антуан гірко усміхнувся.

— Отримав більше запитань!

Софі тихо засміялася.

— Схоже, це твоє головне покарання.

— Уже починаю так думати.

Потім Софі піднялася зі стільця, підійшла до кухонної шафи й дістала аркуш паперу та ручку.

— Що ти робиш? — здивувався Антуан.

— Якщо ми справді збираємося шукати цього чоловіка, нам потрібно хоча б розуміти, що саме ми шукаємо.

Вона поклала папір на стіл.

— Сідай.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Антуан усміхнувся, але сів поруч.

Софі провела ручкою по паперу.

— Отже, маємо старого чоловіка, який знає про двері.

— Так!

— Він може подорожувати між Еларіумами.

— Можливо!

— Він знає про тебе!

— Цього я незнаю

— Ми знаємо про блакитного дракона!

— Для мене вже достатньо причин щоб його знайти.

Антуан подивився на список, який поступово з'являвся на аркуші.

— Ти дуже швидко вирішила стати частиною цієї історії.

— Я ще не вирішила.

— А що ти тоді робиш?

Софі підняла очі.

— Перевіряю, чи не зробила я найбільшу дурість у своєму житті.

Антуан засміявся.

— І як результат?

— Поки що недостатньо даних!

— Дуже заспокоює!

Софі теж усміхнулася, але майже одразу знову стала серйозною.

— Антуане, я справді хочу зрозуміти одну річ. Якщо ти вже був у трьох Еларіумах, якщо бачив драконів, проходив через двері й зустрічав людей, які знали про це більше, ніж ти, чому ти досі продовжуєш шукати відповіді? Ти міг би залишитися в одному зі світів, де тобі було б добре, і просто жити!

— Щоразу, коли я намагався зупинитися, у мене залишалося відчуття, що я не закінчив те, заради чого почав цей шлях. Наче десь позаду залишилася частина правди, яку я просто боюся побачити.

— А якщо ти її знайдеш і вона тобі не сподобається?

— Тоді хоча б перестану гадати.

Софі опустила погляд на папір.

— А якщо відповідь виявиться дуже простою?

— Наприклад?

— Наприклад, старий чоловік просто помилився.

Антуан усміхнувся.

— Тоді я пройшов через кілька світів через чужу помилку.

— І це тебе не злить?

— Ні, адже я міг просто залишитись у своєму місті, і жити у похмурому Еларіумі боячись дракона.

Софі розсміялася, і Антуан не втримався від усмішки.

— Добре. Принаймні тепер я знаю, правду...

Вона знову нахилилася над папером.

— Добре. Що ще ти пам'ятаєш про старого?

— У нього був дивний перстень.

— Який?

— Темний метал, а посередині камінь, схожий на блакитне скло.

Ручка в руці Софі завмерла.

— Блакитний?

— Так.

— Ти ніколи раніше не думав, що це може бути пов'язано з драконом?

Антуан подивився на неї.

— Думав.

— І?

— Не знаю. Саме тому я хочу його знайти.

Софі замислилася, а потім відкрила телефон.

— Спробуймо пошукати.

Антуан нахилився ближче.

— Що саме?

— Про Еларіум.

— Ти думаєш, там щось знайдеться?

— Я не знаю. Але якщо у вашому світі існує легенда про блакитного дракона, а тут немає жодної причини, чому хтось мав би знати про неї, то раптом виявиться, що назва Еларіум не така вже й випадкова.