Глава 11

Софі ще кілька секунд стояла навпроти Антуана, не знаючи, що робити далі.

Вона вже встигла подумати про все можливе: від невдалого жарту до дивної театральної постановки, але жодне пояснення не підходило. Перед нею стояв хлопець у незвичному одязі, який говорив так, ніби щойно вийшов із зовсім іншої епохи, і при цьому зовсім не поводився як людина, яка навмисно намагається когось розіграти. Найбільше її бентежили його очі.

Антуан дивився на навколишній світ не з цікавістю туриста, який уперше опинився в іншому місті, а з таким подивом, ніби кожна річ навколо нього була частиною невідомої реальності.

Він переводив погляд із машин на людей, із яскравих вивісок на телефони в руках перехожих, а потім знову дивився на дорогу, наче намагався зрозуміти, як усе це взагалі працює.

— Ти справді нічого цього раніше не бачив? — нарешті запитала Софі.

Антуан повільно похитав головою.

— Ходімо, зараз я тобі ще дещо покажу!

— Ні не бачив! У моєму світі такого немає! А що саме покажеш?

— Сюрприз!

Софі недовірливо подивилася на нього, а потім знову на дорогу, де повз них проїхала машина.

— І що ж ти тоді подумав, коли вперше все це побачив?

Антуан ледь усміхнувся.

— Що це якась дивна магія, за допомогою якої люди навчилися пересуватися швидше.

Софі не стримала сміху.

— Добре. Принаймні тепер я розумію, чому ти так дивишся на мою машину.

— Вона справді незвичайна!

— Для тебе, мабуть, усе тут незвичайне.

— Майже все!

Вони рушили далі вулицею. Софі час від часу поглядала на нього, намагаючись зрозуміти, наскільки серйозно він говорить, але Антуан не посміхався й не намагався її обдурити.

Він справді не знав цього світу.

Коли вони підійшли до будинку, Софі повела його всередину. Біля ліфта Антуан зупинився, уважно розглядаючи металеві двері.

— Це нам теж потрібно? — запитав він.

— Так. Ми не будемо підніматися сходами.

— А куди він веде?

— На мій поверх.

Двері зачинилися, і за кілька секунд вони вже стояли нагорі. Антуан вийшов із ліфта й озирнувся.

— Це було швидше, ніж я очікував.

— Бачиш? Не все тут так страшно.

— Я й не казав, що страшно. Просто незвично.

Софі відчинила двері квартири й пропустила його всередину.

Антуан зайшов обережно, ніби боявся ненароком щось зламати, і з цікавістю оглянув кімнату. Проте цього разу питань ставити не поспішав.

Софі помітила, що він виглядає втомленим, тому вирішила спочатку нагодувати його, а вже потім вимагати пояснень.

Поки вона готувала їжу, Антуан сидів за столом і розглядав усе навколо, іноді затримуючи погляд на незнайомих речах, але вже не намагався з'ясувати призначення кожної з них.

Здавалося, за останні кілька годин він просто втомився дивуватися.

Коли перед ним з'явилася їжа, він спочатку подивився на тарілку, а потім на Софі.

— Ти можеш їсти, — сказала вона з усмішкою.

— Дякую.

Він узявся за їжу, і лише після того, як трохи втамував голод, Софі нарешті сіла навпроти.

— Тепер розповідай.

Антуан підняв очі.

— Що саме?

— Усе. Починаючи з того, звідки ти взявся і чому говориш так, ніби ніколи не бачив нашого світу.

Антуан на мить замовк.

— Я не знаю, з чого почати!

— Почни з найпростішого!

Він задумався, а потім сказав:

— Моє місто теж називається Еларіум.

Софі спочатку навіть не зрозуміла, що саме він сказав.

— Що?

— Еларіум. Так називається моє місто.

— Тобто ти хочеш сказати, що в твоєму світі є місто з такою самою назвою?

— Не зовсім!

Антуан поставив чашку на стіл і подивився на Софі вже серйозніше.

— Я думаю, що справа набагато складніша. Я вже бачив не один Еларіум.

Софі нахилилася вперед.

— Скільки?

— Якщо рахувати цей, то три!

Вона кілька секунд мовчала.

— Три міста?

— Три світи!

Цього разу Софі вже не посміхалася.

Антуан розповів їй про двері, які ведуть у різні місця, про те, що кожен Еларіум може бути зовсім не схожим на інший, хоча всі вони мають одну назву. Розповів про свій рідний світ, де люди живуть поруч із таємницями, яких не завжди можна пояснити, і про легенду, яка багато років не давала спокою його народу. Про блакитного дракона.

Софі уважно слухала, майже не перебиваючи.

— І ти справді вірив у цю легенду? — запитала вона після паузи.

— Я не просто вірив. Я думав, що це правда, довший час.

— Чому?

Антуан опустив погляд.

— Тому що всі люди у нашому Еларіумі так вважали, але в який момент мені набридла похмурість того міста, і я просто вирішив ризикнути, і не пошкодував що вийшов із нього.

Він розповів, як опинився біля одних із них, як зустрів старого чоловіка, за яким і потрапив у інший світ, і з того часу Антуан почав потрапляти з одного Еларіуму в інший.

— Я досі не знаю, навіщо він це робив, і для чого він переходив між світами, можливо у нього була певна мета — продовжив Антуан. — І не знаю, де він зараз. Але я маю його знайти.

— Ти думаєш, він може бути в одному з цих світів?

— Думаю, що так. Інакше навіщо він узагалі пішов через ті двері?

Софі задумалася.

— А той другий Еларіум?

— Там я побачив те, чого не очікував побачити ніколи.

— Драконів?

Антуан кивнув.

— Саме так!

Софі відкинулася на спинку стільця.

— Тобто в одному Еларіумі люди лише розповідають легенди про дракона, а в іншому вони справді існують?

— Так і є, при тому що дуже бояться його. Як я пізніше дізнався, це просто була помилка, яка принесла страх вийти за межі міста.

— І тепер ти опинився тут!

— Саме так! 

Софі подивилася на нього, а потім перевела погляд у вікно.

За склом продовжувалося звичайне міське життя: машини їхали дорогою, у вікнах сусідніх будинків горіло світло, люди поспішали у своїх справах, і все це здавалося настільки буденним, що важко було повірити словам Антуана. Але Софі вже не могла просто відмахнутися від них. Надто багато деталей збігалося.