Глава 8

Через дві години шляху Антуан нарешті повернувся до вежі, де вже розмовляв із блакитним драконом. Місто за цей час майже не змінилося, хоча тепер, після всього побаченого в печері, знайомі вулиці й кам'яні будівлі здавалися йому зовсім іншими. Вежа, що височіла над дахами, була добре помітна здалеку, і Антуан ішов до неї з твердим наміром повернути дракону те, що знайшов у печері, хоча десь усередині все ще залишалося питання, чи справді блакитний камінь належав саме йому.

Дракон сидів на широкому кам'яному майданчику біля вершини вежі й дивився на місто, тому Антуан, піднявшись сходами, спочатку кілька секунд просто стояв неподалік, намагаючись перевести подих після довгої дороги, а потім нарешті звернувся до нього:

— Я повернувся, і цього разу не просто для того, щоб поговорити. У мене є дещо, що, як мені здається, тобі варто побачити.

Дракон почув його голос і повільно повернув голову.

— Судячи з того, як ти це сказав, я можу припустити, що ти знайшов щось важливе, поки мене не було поруч.

Антуан дістав із сумки загорнутий у тканину камінь і розгорнув його просто перед драконом.

Той завмер.

У його погляді відразу з'явилося щось таке, чого Антуан не бачив раніше, — не просто здивування, а справжня недовіра, змішана з раптовим усвідомленням того, що перед ним лежить річ, яку він, очевидно, давно вважав втраченою.

— Де ти його знайшов? — запитав дракон уже зовсім іншим голосом.

— У печері, хоча тоді я ще не знав, що саме там шукаю. Серед десятків інших каменів я побачив цей, і коли взяв його до рук, то зрозумів, що він чимось нагадує саме той камінь про який ти мені і розповідав.

Дракон повільно наблизився.

— Ти не просто знайшов його, Антуане. Ти знайшов те, що я втратив дуже давно і вже майже перестав сподіватися коли-небудь побачити знову.

Антуан простягнув долоню.

— Тоді він справді твій, і я не бачу жодної причини тримати його в себе.

Дракон кілька секунд дивився на камінь, після чого обережно торкнувся його кігтем.

У ту саму мить блакитний камінь спалахнув таким яскравим світлом, що Антуан мимоволі примружився. Поверхня каменю ніби розчинилася в цьому сяйві, а сам він піднявся над долонею Антуана й повільно поплив до дракона, наче між ними існував зв'язок, якого Антуан досі не розумів.

Камінь зупинився просто перед грудьми дракона, а наступної миті зник усередині його тіла.

Блакитне світло розійшлося по лусці тонкими лініями, що нагадували мережу, а потім почало поширюватися далі — до шиї, плечей і крил, освітлюючи дракона зсередини. Він різко вдихнув і відкинув голову, після чого його крила широко розправилися, піднявши такий сильний порив повітря, що Антуану довелося зробити кілька кроків назад.

— Ти як? — вигукнув він, коли світіння нарешті почало слабшати.

Дракон не відповів одразу. Він повільно поворушив одним крилом, потім другим, після чого кілька разів зігнув пальці на лапах і лише тоді подивився на Антуана.

— Я відчуваю їх.

— Що саме?

— Крила. Я знову відчуваю кожен рух, кожен м'яз, кожну частину їхньої сили так, як відчував багато років тому.

На обличчі Антуана з'явилася усмішка, але вона протрималася недовго, бо дракон раптом повернув голову до краю вежі.

— Навіть не думай про те, що зараз збираєшся зробити.

Дракон подивився на нього з удаваним здивуванням.

— Ти навіть не знаєш, що я збираюся зробити.

— Знаю, бо ти дивишся на край вежі саме так, як дивиться людина, яка вже придумала собі дуже погану ідею.

— Я не людина, а дракон, і після стількох років без крил мені, здається, цілком дозволено перевірити, чи справді вони знову працюють.

— Перевірити можна було б якось безпечніше, ніж стрибати з вежі.

Дракон лише усміхнувся.

— Можливо, але тоді це було б не так переконливо.

Антуан навіть не встиг відповісти, бо дракон уже розправив крила й стрибнув із краю.

— Юху, ти...

Фраза обірвалася, коли Антуан кинувся до краю майданчика.

Величезне тіло дракона стрімко падало між вежами, і протягом кількох довгих секунд Антуан не бачив нічого, крім силуету, який невблаганно наближався до дахів. Він уже майже встиг уявити найгірше, коли крила різко розправилися, ударивши по повітрю з такою силою, що дракон майже миттєво змінив напрямок і почав набирати висоту.

Він піднявся над містом, зробив широке коло навколо вежі, потім друге, а після цього злетів ще вище, майже торкнувшись хмар.

— Антуане! — долинув згори його радісний голос. — Ти бачиш це? Я знову можу літати!

Антуан сперся руками на кам'яний край і голосно відповів:

— Звичайно, я бачу, хоча, якщо чесно, після того, як ти щойно стрибнув із вежі без жодного попередження, мені зараз набагато цікавіше переконатися, що ти не вирішиш перевірити ще й те, наскільки високо можна впасти!

Дракон розсміявся й зробив ще одне коло над вежею.

— Я просто хотів переконатися, що все справді працює!

— Для цього існують менш смертельно небезпечні способи!

— Можливо, але тепер я точно знаю, що працює!

Лише через кілька хвилин дракон нарешті опустився на майданчик перед Антуаном. Він важко дихав, але в його погляді була така щира радість, що Антуан уже не міг сердитися на нього.

— Антуане, я навіть не знаю, як тобі віддячити за це.

— Тобі не потрібно мені віддячувати. Я просто повернув тобі те, що належало тобі від самого початку.

— Ти кажеш це так, ніби повернув мені звичайну загублену річ, але цей камінь був частиною мене набагато більше, ніж ти можеш уявити. Я вже майже забув, що означає відчувати власні крила саме так, як зараз, і тому навіть не знаю, якими словами можна пояснити, що ти для мене зробив.

Антуан кілька секунд мовчав, а потім вирішив скористатися моментом.

— Якщо ти справді хочеш мені віддячити, тоді допоможи мені повернутися додому.

Радість у погляді дракона трохи змінилася зосередженістю.

— Ти хочеш повернутися до свого Еларіуму?