Глава 7

Антуан вважав що може спокійно вийти із міста, так як вперше він виходив із свого Еларіуму, він пішов до того самого місця де в минулий раз він увійшов містичними дверима, за старим, однак він ще довго стояв посеред кам’яної площі, дивлячись на те місце, де ще раніше зникли містичні двері, крізь які він потрапив сюди, і хоча перед ним залишалася звичайна стіна старої будівлі, без жодної щілини чи сліду проходу, він усе ще не міг змусити себе повірити, що дороги назад більше немає.

Він провів долонею по холодному каменю, натиснув на кілька плит, постукав по них, обійшов стіну з обох боків, але все було марно. Дверей не існувало.

Наче їх ніколи й не було.

— Чудово… — тихо промовив Антуан, відступаючи на кілька кроків. — Просто чудово.

Найгірше полягало навіть не в тому, що він опинився в невідомому місці, а в тому, що тепер там, по той бік, залишилися люди, яких він знав.

Еларіум №1.

Саме так Антуан почав подумки називати місто, з якого прийшов, щоб хоч якось розділити ці два світи у власній голові. Бо тепер він знав: це не просто інший район, не віддалена частина того самого міста і навіть не місце, до якого можна дістатися звичайною дорогою.

Це був Еларіум №2.

Місто, яке майже повторювало перше, але водночас було зовсім іншим.

Тут над старовинними будинками видніло блакитне небо, вузькі вулички губилися між кам’яними арками, а височезні вежі своїми шпилями ніби намагалися дістати до хмар, яких Антуан майже не бачив через дивне червонувате сяйво, що огортало горизонт. Десь далеко виднілися гори. А над містом височіла та сама вежа драконів. Антуан підняв голову й поглянув у її бік. Синій дракон сидів на кам’яному виступі біля самої вершини, нерухомий уже стільки часу, що здавалося, ніби він був частиною самої вежі. Антуан кілька секунд спостерігав за ним, а потім важко видихнув.

— Ти теж нікуди не летиш…

Дракон навіть не повернув голови. Після всього, що сталося, Антуан уже не дивувався його мовчанню. Він знав, що дракон не може літати через камінь який вкрав Рафаель, але тепер, коли самому Антуану потрібна була допомога, ця нерухомість починала здаватися майже символічною. Наче весь Еларіум застиг у певній точці часу й чекав, коли хтось нарешті зрозуміє, що саме потрібно змінити. Та Антуан не хотів більше чекати. Йому треба було знайти вихід.

Він рушив першою вулицею, що спускалася від площі до нижньої частини міста, уважно запам’ятовуючи кожен поворот, кожну арку, кожну вежу, щоб у разі чого не заблукати.

Спочатку йому здавалося, що знайти вихід буде не так складно. У кожному місті є дороги. Є ворота. Є стежки, що ведуть назовні. Принаймні так повинно бути. Проте Еларіум №2 ніби навмисно приховував усі свої межі. Він пройшов повз будинки, які стояли майже впритул один до одного, вийшов до широкої кам’яної дороги й побачив величезні ворота. Серце відразу забилося швидше. Антуан прискорив крок. За воротами простягалася дорога, яка вела поміж гір.

— Нарешті…

Він майже побіг.

Та коли вийшов за міські мури, через кількасот метрів зрозумів, що щось не так. Дорога, якою він ішов, раптом почала повертати. Спочатку зовсім непомітно, потім дедалі сильніше, аж поки перед ним знову не з’явилися знайомі кам’яні ворота.

За спиною була та сама дорога, якою він щойно прийшов.

Антуан відчув неприємний холод у грудях.

— Цього не може бути...

Він знову рушив уперед, цього разу швидше, намагаючись переконати себе, що просто неправильно запам’ятав поворот. Через деякий час ворота знову опинилися перед ним. Тепер він уже не сумнівався... Повернувшись до міста, Антуан сів на край старого кам’яного фонтану й кілька хвилин мовчки дивився на воду, яка текла з пащі вирізьбленого дракона. Йому раптом згадалося, навіщо він взагалі шукав вихід..

Якщо йому вдасться повернутися, він має сказати мешканцям Еларіуму №1, що боятися більше нічого. Що історія, якою вони жили роками, була неправильно зрозуміла. Що дракон не був тією загрозою, якою його зробили у старих переказах. Що страх, який тримав усе місто в полоні, міг народитися з однієї помилки. Але для цього потрібно було повернутися. І тоді він згадав про старого. І саме він привів його сюди.

Старий ішов попереду тією самою дорогою, не пришвидшуючи кроку й не озираючись, а Антуан ішов за ним, спочатку думаючи, що той просто знає дорогу, але тепер розумів: старий знав набагато більше.

Можливо, він знав, як відкрити двері. Можливо, знав, як повернутися. А можливо, саме він і хотів, щоб Антуан опинився в Еларіумі №2.

— Де ж ти? — прошепотів Антуан.

Він почав розпитувати людей. Проте щоразу, коли згадував старого, бачив лише здивовані обличчя. Ніхто його не знав. Ніхто навіть не зміг описати, де той жив. Наче старий був не людиною, а частиною тієї загадки, яку Антуан намагався розгадати.БПід вечір він повернувся на площу.

Над містом уже згущувалися багряні тіні, а на вежі драконів знову сидів синій дракон. Антуан подивився на нього. Цього разу дракон дивився прямо на нього. Їхні погляди зустрілися. І раптом Антуан помітив дещо дивне.

На грудях дракона, саме там, де під синьою лускою ховався камінь Рафаеля, на мить промайнуло слабке оранжеве світло.

Антуан завмер.

Світло зникло так само швидко, як з’явилося.

Але він точно його бачив.

— Що це було?..

Дракон повільно відвів голову й подивився в бік далекої північної частини міста. Туди, де між старими будинками височіла самотня чорна вежа. Антуан простежив за його поглядом. І вперше за весь день йому здалося, що синій дракон намагається щось показати. Він рушив до вежі. Можливо, старий був там. А можливо, саме там знаходився наступний шматок відповіді.

Він обернувся до міста.

Еларіум №2 спав, якщо взагалі можна було назвати сном той дивний стан, у якому перебувало місто. У деяких будинках горіло світло, на вулицях час від часу проходили люди, але навіть їхні кроки здавалися приглушеними, ніби саме повітря тут не дозволяло звукам поширюватися надто далеко.