Глава 6

Він ступив усередину. За дверима виявилася простора кам'яна зала, значно більша, ніж Антуан очікував. Високі світильники тягнулися вздовж стін, і полум'я в них майже не рухалося, хоча крізь відчинені арки постійно проходив протяг. Здавалося, навіть вітер тут знав, що йому дозволено, а що ні.

Десь угорі лунав глухий шум, схожий на важке, повільне дихання, а з другого поверху час від часу долинав тихий скрегіт кігтів по каменю. Чоловік, який привів його сюди, зачинив двері й залишився біля входу.

— Підіймайся.

Антуан поглянув на гвинтові сходи, що губилися в темряві.

— А ви?

— Далі він хоче говорити лише з тобою.

Ці слова не зробили ситуацію безпечнішою Але дивно було інше: цього разу Антуан не відчув звичного бажання відступити. Можливо, тому, що вже одного разу зробив те, чого в його місті не робив майже ніхто. Вийшов за його межі. І тепер повернутися, не дізнавшись правди, здавалося страшнішим, ніж піднятися сходами.

Сходи вели дедалі вище, і з кожним поворотом шум ставав виразнішим. Камінь під ногами був холодним, а повітря поступово ставало свіжішим. У ньому відчувався запах ночі, гір і чогось дикого, незнайомого. Антуан раптом подумав, що все життя йому розповідали, ніби за межами Еларіуму немає нічого, крім небезпеки. А зараз саме небезпека пахла свободою. На останньому повороті сходи раптом закінчилися. Перед ним відкрився широкий майданчик, майже повністю оточений кам'яними арками. Крізь величезне арочне вікно було видно все нічне місто. Антуан підійшов ближче. Далеко внизу мерехтіли сотні вогнів. За дахами здіймалися темні гори, а над ними розкинулося чисте небо, всипане зорями.

Саме небо вразило його найбільше. У його Еларіумі він майже забув, яким воно буває. Не тому, що там не було зірок. Просто високі стіни, башти, туман і постійна тривога навчили людей дивитися вниз, а не вгору.

— Гарно, правда?

Голос пролунав позаду. Антуан різко обернувся. На кам'яній підлозі стояв дракон. Той самий блакитний дракон. Тепер він був зовсім близько. Антуан уперше міг роздивитися його не крізь страх і не крізь відстань. Великі крила складалися за спиною, довга шия плавно переходила в масивне тіло, а луска в темряві віддавала холодним синім світлом. Але найбільше його вразили очі. У них не було тієї бездумної люті, якою їх лякали все життя. Було щось дуже схоже на пам'ять. Антуан мимоволі відступив.

Дракон не наблизився.

— Не бійся.

— Я не...

Він подивився в його очі, його лякали з дитинства, і він раптом зрозумів, наскільки безглуздо було заперечувати очевидне.

— Боюся, — тихо визнав він.

Дракон трохи нахилив голову.

— Добре!

Антуан насупився.

— Добре?

— Коли хтось визнає що він боїться, принаймі він більше не бреше собі. Він повільно відвернувся до вікна.

— У твоєму місті мене бояться?

Антуан кілька секунд мовчав.

— Так.

— Давно?

— Сотні років.

Дракон дивився на місто внизу так довго, що Антуан уже подумав, ніби не почув відповіді.

— Сотні років...

У цих словах не було гніву.

Лише подив.

— Вони вважають, що ти живеш за межами міста, — продовжив Антуан. — Що кожен, хто вийде за стіни, ризикує зустріти тебе. Що саме ти став причиною, через яку наші предки закрили Еларіум.

Дракон повільно опустив голову.

— Тоді я розумію, чому ти прийшов сюди.

— Що це означає?

Дракон подивився на нього.

— Ви боїтеся історії, яка ніколи не була вашою.

Антуан завмер.

Ці слова вдарили сильніше, ніж він очікував.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що ваші люди успадкували не правду. І також вони й успадкували чужий страх!

Дракон відійшов до вікна.

— І з часом перестали відрізняти одне від іншого.

Антуан подивився вниз - сотні вогнів, і сотні домівок, сотні життів, побудованих навколо однієї історії.

— Але як усе почалося?

Дракон довго мовчав.

— Колись тут був чоловік на ім'я Рафаель.

Антуан слухав уважно.

— Він забрав у мене камінь.

Антуан поглянув на оранжевий камінь у своїй руці.

— Цей?

— Ні. Але дуже схожий!

Дракон подивився на камінь.

— Він давав мені силу літати. Рафаель знав це. Після нашої сварки він вирішив використати камінь проти мене. Я випадково опинився на його землі, а він сприйняв мою появу як вторгнення.

— І ви посварилися?

— Люди називають це сваркою, коли хочуть зробити війну меншою, ніж вона була.

Антуан промовчав.

— Між нами виник конфлікт, — продовжив дракон. — Рафаель вирішив, що я загрожую йому. Я вирішив, що він забрав те, що належить мені. Кожен із нас вважав себе правим.

— І хто був правий?

Дракон подивився на нього.

— Ось питання, на яке люди завжди хочуть почути просту відповідь.

Антуан не відводив погляду.

— А її немає?

— Є. Але вона рідко буває такою, якою її хочуть почути.

Дракон знову подивився на місто.

— Рафаель не повинен був забирати камінь. Я не повинен був приходити на його землю. Він боявся мене, в я не довіряв йому. Ми обидва дозволили страху говорити замість нас.

Антуан відчув, як щось змінилося всередині. Усе життя йому розповідали історії, де завжди був винний і завжди був той, хто мав рацію. А тепер перед ним стояла істота, яка відмовлялася називати себе невинною лише тому, що від неї цього чекали.

— Але до чого тут Еларіум?

— Ні до чого!

Відповідь прозвучала настільки просто, що Антуан навіть не одразу її зрозумів.

— Ні до чого?

— Ваше місто не було частиною тієї історії.

Антуан мовчав.

— Багато років тому сюди прийшов старий чоловік, — продовжив дракон. — Він проходив через двері так само, як ти. Він ніс із собою записи про те, що сталося між мною та Рафаелем. Здається, хотів додати цю історію до літопису своєї землі.

— І що сталося?

— Він загубив один листок між світами! Між твоїм Еларіумом і нашим. Він проходив крізь двері, це був один із "древніх", які знають про переходи між світами все.