Глава 5

Еларіум
Антуан ще кілька секунд стояв біля дверей, намагаючись не втратити з поля зору двох чоловіків, які продовжували розмовляти біля крамниці, хоча тепер їхні слова долинали лише уривками крізь шум незнайомого міста, у якому здавалося неможливим залишатися непомітним навіть на мить, адже навколо постійно хтось проходив, розмовляв, сміявся, сперечався, торгувався, а над усім цим дивним життям височіли кам'яні вежі, освітлені сотнями вогнів.
— Ти справді думаєш, що це Еларіум? — запитав один із чоловіків, злегка нахилившись до свого співрозмовника.
Другий подивився на нього так, ніби питання було дивним.
— А що ж іще? Еларіум завжди був містом драконів.
Антуан завмер.
Чоловік говорив це абсолютно спокійно, без тіні сумніву, ніби називав річ, яку тут знали всі, від маленьких дітей до найстаріших мешканців.
— Саме тому мало хто наважується наближатися до вежі, — продовжив він, переводячи погляд у бік далеких гір. — Ті, хто живе поблизу, давно знають, що краще не шукати зустрічі з ними.
— Кажуть, там їх більше, ніж можна порахувати.
— Кажуть багато чого.
Чоловіки замовкли, і другий уже збирався піти, коли Антуан, майже не усвідомлюючи власних дій, зробив крок у їхній бік.
— Перепрошую.
Обидва повернулися. Проте Антуан майже не помічав їхніх поглядів, бо в його голові знову й знову звучала одна й та сама фраза. Еларіум завжди був містом драконів. Він поглянув навколо, і на широкі вулиці, і на високі будинки.
На людей, які вільно пересувалися містом.
На далекі вежі, над якими горіло незнайоме небо.
Потім знову подивився на чоловіків.
— Ви сказали... Еларіум?
— Так, — відповів старший із них, трохи здивовано дивлячись на Антуана.
Антуан відчув, як у нього пересохло в горлі.
Він хотів запитати ще щось, але слова не одразу знайшлися.Місто, з якого він вийшов сьогодні. Місто, яке залишив за горами. Місто, де люди боялися навіть говорити про дракона вголос.
Місто, яке століттями жило за стінами, переконане, що зовнішній світ закінчується там, де починається туман.
І тепер він стояв у місці, яке називали тим самим ім'ям, але яке не мало майже нічого спільного з тим містом, яке він знав. Його погляд мимоволі повернувся до дверей, в їх уже не було. Антуан повільно вдихнув, намагаючись зібрати думки, проте замість відповіді в голові народжувалося ще більше запитань. "Цього не може бути. Я ж щойно вийшов звідти".
Він пам'ятав міську браму, людей, які прийшли провести його, Роберто, тітку Люсьєн, довгу дорогу крізь ліс, шосе, туман і двері, що з'явилися просто посеред дороги.
І все ж місто перед ним називали Еларіумом.
— Ви давно тут живете? — нарешті запитав Антуан.
— Усе життя, — відповів чоловік.
Йому раптом стало моторошніше, ніж у лісі.
Через просту думку, яка ніяк не вкладалася в голові. Якщо це справді Еларіум, тоді де знаходиться місто, з якого він щойно вийшов?
А якщо те місто теж було Еларіумом, то чому між ними лежав цілий світ, про який його мешканці навіть не знали? Він підняв голову й подивився на далекі вежі, що здіймалися над містом.
Десь там, за ними, знаходилася вежа драконів.

Антуан намагався переконати себе, що просто неправильно почув, однак назва міста вже не зникала з його думок, а чим довше він дивився на людей, які спокійно говорили про драконів, тим сильніше в ньому наростало відчуття, що перед ним відкрилася не невідома частина знайомого світу, а щось значно складніше й страшніше.
Він знав свій Еларіум до найменших деталей: похмурі вулиці, старі будинки, браму, за яку століттями майже ніхто не наважувався вийти, гори, що замикали місто з усіх боків, і той постійний страх перед синім драконом, який настільки давно проник у життя людей, що вже сприймався майже як частина самого міста. У його Еларіумі про драконів говорили пошепки, згадували їх як щось далеке й небезпечне, а камінь Рафаеля залишався загадкою, через яку люди боялися навіть думати про те, що може чекати за межами міста. А тепер же він стояв серед зовсім іншого Еларіуму, де люди називали драконів звичайним словом, знали, де знаходиться їхня вежа, і говорили про неї так, ніби вона була такою самою частиною міста, як площа, ринок чи високі будинки навколо, і саме це лякало Антуана більше за будь-яку зустріч із драконом, бо якщо обидва міста справді називалися Еларіумом, тоді він уже не міг зрозуміти, де закінчувалося його життя і де починалося те, про існування чого він навіть не здогадувався.
Він подумки повернувся до тієї брами, через яку вийшов лише кілька годин тому, до людей, що залишилися позаду, до Роберто й тітки Люсьєн, до гір, за якими, як він усе життя вважав, не було нічого, крім невідомості, і раптом зрозумів, що саме це переконання тепер стало неможливим.
Якщо це місто справді Еларіум, тоді що це було за місто, з якого він щойно вийшов?
А якщо те місто теж було Еларіумом, то чому два місця з однаковою назвою виявилися настільки різними, ніби між ними пролягали не гори й ліс, а цілий світ?
Антуан відчув, як ця думка повільно стискає його зсередини, адже він уперше зрозумів, що весь його страх перед виходом міг стосуватися не того, що чекало за брамою.

На площу він вийшов уже далеко за північ.

Місто змінилося: там, де кілька годин тому було людно й шумно, тепер залишилися лише поодинокі перехожі, приглушене світло ліхтарів та віддалений гул нічних вулиць. Більшість крамниць уже зачинилася, на бруківці блищали темні плями після недавнього дощу, а над дахами повільно здіймався туман, ховаючи верхівки веж.

Він зупинився посеред площі й підняв голову. До цього неба все ще було важко звикнути. Над рідним Еларіумом гори завжди здавалися настільки близькими, що створювали відчуття замкненого простору, тоді як тут над містом залишалося стільки відкритого неба, що від цього ставало майже незатишно, наче разом зі стінами зникло саме поняття межі.

Він рушив далі, йому — просто потрібно було йти, аби впорядкувати думки. Минувши вузький провулок, він звернув на широку вулицю й раптом почув над собою дивний звук: низький, протяжний гуркіт, від якого мимоволі напружилося все тіло. Погляд ковзнув угору. Між двома вежами промайнуло щось велике. Не вдалося розгледіти силует повністю — лише широкий розмах крил, темну луску й слабкий відблиск світла на спині. Він інстинктивно відступив до стіни, чекаючи того, що знав із дитинства: криків, паніки, зачинених вікон, тривожних дзвонів. Проте нічого цього не сталося.