Глава 4

Антуан уже збирався рушити далі, коли раптом відчув, що навколишній світ непомітно змінився, хоча спочатку не міг визначити, що саме стало інакшим, адже перед ним усе ще простягалося те саме мокре шосе з білими смугами розмітки, металевим відбійником і темною стіною дерев обабіч дороги, проте шум автомобілів, який до цього часу час від часу долинав здалеку, поступово стих, а вітер, що ще хвилину тому ворушив верхівки сосен, раптово завмер, залишивши після себе таку глибоку тишу, що Антуан мимоволі затримав подих.

Він повільно озирнувся, намагаючись зрозуміти причину цієї дивної зміни, і саме тоді помітив, як туман, що збирався між пагорбами, почав рухатися проти вітру, повільно спускаючись до дороги й розтікаючись по асфальту тонкими білими пасмами, наче його невидима сила тягнула до певного місця, якого ще кілька секунд тому там не існувало.

Крізь молочно-білу імлу поступово проступила темна вертикальна лінія, спершу настільки тонка й нечітка, що Антуан подумав, ніби перед ним стоїть дерево або дорожній знак, проте лінія ставала ширшою, темнішою, виразнішою, поки туман остаточно не розступився, відкриваючи те, чого він не міг пояснити жодним знайомим йому словом.

Посеред шосе стояли двері.

Вони були високими, старими й майже чорними від часу, з потемнілим деревом, важкими металевими петлями та ручкою, на якій тьмяно поблискували краплі вологи, і при цьому жодної стіни навколо них не було, жодного будинку, паркану чи навіть залишків якоїсь споруди, до якої вони могли б належати, через що вся конструкція виглядала настільки цікавою на порожній дорозі, що саме ця випадковість лякала більше, ніж сама поява дверей.

Антуан не міг відірвати від них погляду, бо йому здавалося, що вони не виникли перед ним, а ніби завжди стояли тут, просто до цієї миті він не мав можливості їх побачити, наче туман приховував не предмет, а цілий шматок простору.

Двері були прочинені, і за ними не було видно ні кімнати, ні коридору, ні продовження дороги, лише непроглядна темрява, настільки густа, що погляд буквально губився в ній, не знаходячи жодної поверхні, за яку можна було б зачепитися.

Коли двері повільно відчинилися ще ширше, з темряви спершу показався край довгого темного пальта, потім рука, що стискала стару тростину, а вже після цього на дорогу ступила постать літнього чоловіка, риси якого Антуан устиг розгледіти лише уривчасто — сиве волосся, зморшкувате обличчя, бліді пальці на руків'ї тростини та темний одяг, що майже зливався з отвором позаду нього.

Чоловік не сказав нічого і, здавалося, навіть не звернув уваги на Антуана, бо, вийшовши з дверей, лише на мить затримався посеред дороги, після чого повернув голову в напрямку шосе й повільно рушив уперед, а його кроки звучали по мокрому асфальту так тихо, що вже за кілька секунд їх майже неможливо було почути.

Антуан ще кілька секунд залишався на місці, намагаючись зрозуміти, чи справді бачить усе це на власні очі, проте дивне відчуття нереальності не змусило його відступити, навпаки, воно лише сильніше підштовхувало вперед, адже після того, як він наважився залишити Еларіум і ступити туди, куди протягом сотень років боялися ступати інші, повернутися до звичного страху тепер здавалося майже неможливим.

Він рушив за старим, спочатку тримаючись на відстані, а потім поступово прискорюючи крок, бо темна постать попереду віддалялася, не озираючись і не подаючи жодного знаку, який міг би пояснити, чи знає вона про його присутність.

Антуан уже майже наздоганяв його коли за його спиною почувся тихий протяжний скрип, від якого він мимоволі обернувся й побачив, що двері повільно зачиняються, стискаючи між двома стулками вузьку смугу непроглядної темряви, яка ставала дедалі тоншою, поки зрештою не зникла разом із дверима.

На тому місці залишився лише мокрий асфальт, відблиск сірого неба у невеликих калюжах і кілька крапель води на дорозі, які виглядали так, ніби тут ніколи не стояло нічого незвичайного.

Антуан ще деякий час дивився назад, намагаючись знайти хоча б найменшу ознаку того, що двері справді були тут, проте дорога залишалася порожньою, а туман повільно розтікався нею так само, як і раніше, ніби приховуючи сліди того, що щойно відбулося.

Коли він знову перевів погляд уперед, старий уже майже зник за поворотом, і Антуан, не дозволяючи собі надовго затримуватися на думках про те, що щойно побачив, прискорив крок, прямуючи слідом за ним у невідомість, яка з кожною хвилиною ставала дедалі більшою, загадковішою і водночас дивним чином привабливою.

Старий ішов попереду тією самою дорогою, не пришвидшуючи кроку й не озираючись, а Антуан тримався на відстані, яка дозволяла не загубити його серед туману, хоча з кожною хвилиною йому дедалі важче було переконувати себе, що все побачене досі можна пояснити випадковістю, дивним збігом або грою світла, адже двері, які виникли посеред шосе, а тепер цей незнайомий старий, який йшов невідомо куди, належав до світу, про існування якого в Еларіумі, схоже, навіть не здогадувалися.

Попереду крізь туман знову почали проступати темні обриси.

Антуан спочатку подумав, що це якась будівля біля дороги, проте, підійшовши ближче, побачив те, від чого мимоволі сповільнив крок. Перед старим знову стояли двері. Цього разу вони були іншими.

Високі подвійні стулки з темного дерева здіймалися просто посеред відкритого простору, навколо них не було жодної стіни, але над дверима висіли старі металеві ліхтарі, у яких горіло тьмяне жовте світло. Старий підійшов до них і, не зупиняючись, поклав руку на ручку. Двері відчинилися. Антуан побачив за ними не темряву, а світло. Він зробив ще один крок і завмер, бо те, що відкривалося за дверним отвором, не мало нічого спільного з дорогою, якою вони щойно йшли. Там був інший світ.

Широка кам'яна площа простягалася далеко вперед, оточена високими будинками, вузькими вежами й старовинними спорудами, між якими світилися сотні вогнів, а над дахами висіли тонкі містки, арки та металеві конструкції, що з'єднували будинки на різній висоті.