Глава 3

Він повільно відступив від дерев і підняв голову, намагаючись розгледіти щось поміж верхівками сосен, проте ліс залишався нерухомим, зануреним у густу сіру імлу, крізь яку ледве пробивалося тьмяне світло. Жодного силуету, жодного звуку, який можна було б назвати доказом присутності когось живого, лише слабкий шелест гілок високо над головою та час від часу приглушений тріск, що лунав десь далеко в глибині лісу.
Антуан прислухався. Звук повторився. Раптом він побачив вдалині ведмедя, який служив по лісу, і в цей момент серце ледь не увійшло в п'ятки. Він миттю прискорив свій хід ледь нарешті відірвавшись від нього. Антуан повернувся в той бік і кілька секунд вдивлявся в темряву, поки очі не почали вловлювати примарні обриси дерев, що стояли один за одним, утворюючи майже непроникну стіну, його більше в полі зору не було, і він неабияк цьому зрадів. Але тепер йому раптом стало не по собі. Не так, як біля міської брами, коли страх народжувався з думки про дракона, якого він ніколи не бачив. Тепер страх мав іншу природу — він виникав через усвідомлення того, що тут, за межами Еларіуму, він більше не міг пояснити кожен дивний звук словами, почутими від інших людей, і не міг переконати себе, що небезпека існує лише тому, що про неї розповідали протягом багатьох поколінь.
Він зробив кілька кроків уперед, намагаючись не дивитися більше в той бік, де щойно бачив ведмедя і незабаром помітив вузьку стежку, яка майже губилася серед папороті та мокрого листя. Схоже, нею давно ніхто не користувався, хоча деякі кущі були прим'яті так, ніби зовсім недавно крізь них щось пройшло.
Антуан зупинився біля одного з них.
На зламаній гілці залишилася свіжа волога, а кора була стерта на висоті, до якої людина навряд чи могла б дотягнутися рукою.
Він провів пальцями по пошкодженому місцю й одразу прибрав руку.
— Можливо, олень, — тихо сказав він сам до себе, хоча навіть йому ця версія здалася непереконливою.
Десь попереду знову почувся тріск.
Цього разу він був ближче.
Антуан повільно повернув голову, але між деревами нічого не побачив. Лише туман, що поволі просочувався між стовбурами, закриваючи одні дерева й відкриваючи інші, через що здавалося, ніби сам ліс непомітно змінює своє розташування.
Він уже хотів рушити далі, коли почув інший звук — дуже тихий, майже невловимий, схожий на протяжний гул, що прокотився десь далеко в горах. Антуан завмер, прислухаючись.
Гул стих так само швидко, як і з'явився.
Він подивився в напрямку гір, але вершини ховалися за хмарами, і навіть крізь густий туман було важко зрозуміти, наскільки далеко вони насправді. Можливо, це був вітер, в можливо, каміння, що зрушилося на схилі. Можливо, грім, який ще не встиг докотитися до долини.
Антуан намагався знайти просте пояснення, проте вперше за багато років йому не хотілося повертатися до Еларіуму лише для того, щоб почути від когось правильну відповідь.
Він ще раз поглянув на дорогу, яка залишалася позаду, потім на темний ліс попереду.
І рушив далі.
Він ішов повільно, час від часу озираючись, хоча сам не міг сказати, чого саме очікує побачити. Чим далі він віддалявся від міста, тим рідше вловлював знайомі звуки, а навколишній світ поступово ставав настільки тихим, що власні кроки починали здаватися надто гучними.
Проте приблизно за годину він помітив дещо інше.
На землі, серед мокрого листя, лежало кілька довгих сірих лусочок. Антуан присів біля них.
Вони були тонкі, майже прозорі по краях, і нагадували шматочки каменю, але мали дивну гладку поверхню, яку неможливо було сплутати зі звичайною породою. Він підняв одну, лусочка була теплою. Антуан насупився й повільно стиснув її між пальцями. У цей момент десь далеко знову почувся той самий низький гул. Тепер він тривав довше.
І цього разу Антуан уже не був упевнений, що це був вітер.

Ліс виявився значно більшим, ніж він припускав спочатку. Спершу йому здавалося, що він просто обійде його краєм, вийде на схил і звідти вже побачить дорогу до гір, але дерева поступово ставали густішими, стежка кілька разів розходилася в різні боки, а туман, що з самого ранку висів над землею, не зникав, а лише змінювався разом із рельєфом, то підіймаючись вище, то збираючись між корінням і низькими кущами.

Антуан ішов далі, дедалі рідше згадуючи про Еларіум. Місто залишилося десь позаду, приховане лісом і пагорбами, а разом із ним поступово віддалялося й відчуття, що він усе ще може повернутися, якщо передумає. Що далі він заходив, то більше розумів: назад повернутися було б значно важче не через відстань, а через те, що після першого кроку за браму щось у ньому самому вже змінилося.

Він ішов майже навмання, орієнтуючись на світло між деревами, коли раптом помітив, що ліс починає рідшати. Попереду стало світліше. Між стовбурами з'явилися широкі смуги неба, а під ногами замість м'якого листя дедалі частіше траплялися дрібні камінці. Антуан прискорив крок, думаючи, що нарешті дістався відкритої місцевості, і за кілька хвилин вийшов із лісу, і зупинився. Спочатку навіть не зрозумів, що саме бачить. Перед ним простягалося шосе.

Широке, рівне, темне після дощу, воно тягнулося в обидва боки настільки далеко, наскільки дозволяв побачити обрій. Уздовж дороги стояли металеві конструкції з дорожніми знаками, а по краях простягалися світлі смуги розмітки, настільки чіткі й рівні, що Антуан кілька секунд просто дивився на них, не здатний пов'язати побачене з тим світом, який уявляв собі дорогою сюди. Потім почувся звук. Низький гул двигуна. Антуан різко повернув голову. Через кілька секунд із-за повороту з'явився автомобіль.

Він промчав дорогою так швидко, що Антуан мимоволі відступив назад, дивлячись услід, поки червоні вогні не зникли за деревами. Він залишився стояти на узбіччі, відчуваючи дивне запаморочення. Що це було, якась металева конструкція проїхала щойно поряд із ним.

Антуан повільно підійшов ближче до дороги. Він дивився на асфальт, на дорожні знаки, на лінії розмітки, на металевий відбійник, що тягнувся вздовж шосе, і з кожною наступною деталлю відчував, як усередині нього руйнується щось, що він вважав беззаперечною правдою. Усе життя йому розповідали, що за межами Еларіуму немає нічого, окрім гір, лісів і небезпеки, що шлях за міську браму давно забутий, а світ за нею або загинув, або став настільки чужим, що повертатися туди вже нікому. Люди боялися виходити вже сотні років. Саме так йому говорили.