Глава 2

Уранці біля міської брами зібралося стільки людей, що здавалося, ніби цього дня все Еларіум, від старих кам'яних будинків на околицях до високих веж у самому центрі міста, вирішило залишити свої справи, відкласти роботу, забути про звичні турботи й прийти сюди лише для того, щоб побачити, чи справді людина може зробити те, чого протягом багатьох поколінь не наважувався зробити жоден мешканець.

Антуан стояв перед брамою і дивився на дорогу, яка починалася одразу за її межами, губилася поміж пагорбами й поступово зникала в холодному ранковому тумані, що висів над землею так густо, ніби сам світ за межами Еларіуму не бажав показувати йому, що чекає попереду.

За цими пагорбами починалися гори, сірі й похмурі, з вершинами, які майже розчинялися серед низьких хмар, і протягом усього життя Антуан чув про них лише те, що за ними закінчується безпечний світ, у якому люди народжуються, старіють і помирають, не маючи жодної потреби перевіряти, чи справді все, що їм розповідали, є правдою.

Сьогодні він мав перейти цю межу.

Від самої думки про це в грудях ставало важко дихати, хоча повітря було холодним і чистим, а руки, які він намагався тримати спокійно, час від часу видавали його легким тремтінням.

Усе життя Антуан чув про голубого дракона, хоча ніхто з нинішніх мешканців не міг сказати, коли востаннє бачив його на власні очі.

Одні стверджували, що дракон спить десь під міською брамою і прокинеться в ту саму мить, коли хтось спробує залишити Еларіум, інші були переконані, що він ховається в горах, звідки може спостерігати за кожним, хто наближається до межі, а старі люди говорили ще страшніше, запевняючи, що дракон не з'являється доти, доки не відчує справжнього наміру людини залишити місто назавжди. Ніхто не знав, де Рафаель заховав свій камінь. Саме це й людей лякало найбільше.

Якби камінь знайшли, можливо, люди нарешті зрозуміли б, де знаходиться джерело сили дракона, але за довгі роки пошуків ніхто так і не зміг встановити, де Рафаель заховав його, а тому кожна нова спроба наблизитися до брами сприймалася мешканцями як гра з невидимою небезпекою, наслідків якої ніхто не міг передбачити. Антуан знав усі ці історії.

Він чув їх від старших, коли був дитиною, бачив страх у поглядах дорослих, коли хтось випадково згадував про зовнішній світ, і пам'ятав, як ще хлопчиком боявся навіть підійти до брами, переконаний, що достатньо буде переступити певну межу, щоб із туману виринуло величезне голубе тіло, а небо над містом потемніє від розправлених крил. Тепер ця межа була перед ним. Всього кілька кроків.

Антуан відчув, як серце почало битися ще швидше, і на якусь мить йому здалося, що краще повернутися, поки ще можна зробити вигляд, ніби він просто прийшов сюди разом з іншими, ніби сьогоднішній день не відрізняється від будь-якого іншого ранку, ніби він не витратив останні місяці на думки про те, що знаходиться за межами міста.

Він уже майже зробив рух назад, коли почув власне дихання і раптом усвідомив, що найбільше боїться не дракона. Він боявся моменту, коли доведеться жити з думкою, що все життя міг вийти, але так і не наважився. Ця думка виявилася страшнішою за всі легенди.

Антуан підняв голову й уважно подивився на браму, на старий камінь, покритий тріщинами й темними слідами вологи, на важкі двері, які відкривалися перед ним так само, як відкривалися перед сотнями людей щодня, і раптом побачив у них не ворота, що захищають місто, а кордон між двома частинами власного життя. За його спиною стояв Роберто.

Антуан не чув, що він говорив, бо ніхто не наважувався говорити голосно, але коли обернувся, одразу зустрівся з ним поглядом і зрозумів усе без слів. Роберто більше не просив його залишитися.

Він лише дивився на нього так, ніби хотів запам'ятати цю мить, адже ще кілька хвилин тому Антуан був одним із багатьох людей Еларіуму, а тепер стояв на межі чогось, звідки вже не можна буде повернутися колишньою людиною.

Поруч із Роберто стояла тітка Люсьєн, і хоча її обличчя залишалося спокійним, Антуан помітив, як сильно вона стиснула пальці, намагаючись приховати хвилювання. Він затримав на ній погляд, і Люсьєн ледве помітно кивнула, ніби без слів сказала йому те, що не могла вимовити вголос: якщо він справді вирішив це зробити, вона не стане людиною, яка поверне його назад.

Антуан знову повернувся до дороги. Вітер пройшовся по схилу й приніс із гір запах мокрої землі, холодного каміння та густої трави, а десь далеко, за туманом, почувся дивний глухий звук, настільки низький і протяжний, що Антуан не зміг зрозуміти, чи це був крик невідомого звіра, гуркіт каміння в горах або лише відлуння вітру між скелями.

І вперше за весь ранок у ньому прокинувся той самий дитячий страх, від якого він намагався втекти. Антуан дивився в бік гір, і йому здалося, що туман там ворухнувся. Не розвіявся від вітру, а саме ворухнувся, ніби за білою завісою щось велике повільно змінило положення. Він мимоволі відступив на пів кроку, але одразу зупинив себе. Якби зараз повернутися, страх переміг би ще до того, як він дізнався правду.

Антуан стиснув пальці, зробив глибокий вдих і нарешті переступив межу, яка стільки років існувала в його уяві як місце неминучої загибелі. Він чекав удару, чекав ревіння. Чекав, що з гір зірветься щось величезне, а над містом розправляться голубі крила, які він стільки разів бачив у своїх нічних кошмарах.

Проте нічого з цього не сталося, і єдиним відчуттям, яке зустріло його по той бік брами, був холодний вітер, що торкнувся обличчя й приніс запах дикої трави та вологи, незнайомий для людини, яка все життя вдихала лише повітря міста. Антуан зупинився на дорозі й кілька секунд просто стояв, намагаючись усвідомити, що він справді це зробив. Він так зрадів що нарешті перетнув цей бар'єр який розділяв його весь цей час тримаючи у страсі перед невідомим. Що ледь стримував себе щоб не скакати як дитина.

Дракона не було ніде видно і брама тепер залишилася позаду. Небо не змінилося, земля не здригнулася під ногами, а гори, які з міських стін здавалися неприступною стіною, тепер просто лежали перед ним, величезні, холодні й водночас дивно красиві.