Глава 1

Антуан жив у місті, яке люди іноді називали містом депресії, і розчарованості, тому що вони боялися звідти вийти. Саме тому що давня легенда голосить що той хто вийде звідти, вже більше не повернеться назад живим. Місто називалось Еларіум, і практично одна давня легенда тримала все місто у страсі. 

За легендою колись жив один чоловік на ім'я Рафаель, він був мужнім та хоробрим і викрав магічний камінь у блакитного дракона, який дозволяв йому літати. Той дракон не давав людям спокою, а лише завдава збитків, і маніпулював ними як хотів. Такі маніпуляції призвели до того, що люди неусвідомлено навчились маніпулювати іншими людьми. А ці маніпуляції негласно називали чарами. Та коли Рафаель викрав блакитний камінь, дракон більше не зміг входити в місто, вхід для нього був назавжди закритим, але ніхто й не міг здогадатися що і люди будуть боятися вийти, адже вважатимуть що блакитний дракон захоче їм помститися за викрадення, і чекатиме біля виходу із міста, на будь-кого, щоб одразу зловити і розтрощити. Підтверджень цій теорії ще поки не поступало, тому що з того часу більше ніхто навіть ні на крок не наважився вийти із Еларіуму. 

Вихід був завжди вільний: "Виходь коли забажаєш". Однак одна легенда змогла настільки переконати абсолютно всіх людей у місті, що вони краще воліли б жити у зоні знайомого комфорту все життя, аніж хоча би колись наважились вийти із нього щоби перевірити, чи правда це, чи брехня. Це місто завжди було похмурим і тихим, у нім не було радості, й розмаїття кольорів, вони не знали про всі блага цивілізації, і жили без світла, інтернету, а виживали завдяки тому що розводили домашніх тварин, і тримали частини землі для вирощування рослин.

З того часу як Рафаель викрав магічний блакитний камінь пройшло вже кілька сотень років. Та люди всеодно поговорювали про те, що хтось чув звуки реву дракона, недалеко від брами, хтось чув якісь кроки, такі сильні, що аж земля здригплася із під ніг. Чи правда це була чи видумки, і плітки людей, цього вже ніхто не знав. Ніхто не хотів на собі перевірити лютість хижого звіра. Але Антуан з дитинства був не таким як усі. Він ріс надзвичайно допитливим, йому було цікаво все на світі, навіть у такому похмурому середовищі. Якось він зустрів свого давнього знайомого Роберто, і повідомив йому що коли прийде час він збирається вийти звідси:

— Ти що геть з глузду з'їхав, звідси ніхто ще ніколи не виходив, дракон же розірве тебе! На тобі й мокрого слідах не залишиться! Не раджу навіть думати про таке!

— Облиш, Роберто, а що якщо це всього лиш слухи, сам подумай, адже його ніхто ніколи не бачив, окрім самого Рафаель, і людей тих часів, і жодного з них зараз немає в живих! 

— Антуан, ти навіть не думай про таке! Інакше тобі не жити!

— Роберто, я не можу не думати, темрява цього міста давить на мене, а я не такий! Я хочу відчути радість від життя, а не страх від того що можу померти вийшовши назовні! Я хочу побачити як люди живуть поза межами нашого міста, і я готовий ризикнути всім, і якщо треба буде, навіть своїм життям!

— А ти я бачу азартний!

— А навіть якщо і так, мені дуже цікаво як там люди живуть, як світ змінився, що там вже є нового в світі, а мене тримає в стаху якийсь дракон, який можливо навіть і не справжній! Якщо його дійсно не існує, або він помер, я визволю наше місто і розкажу їм правду! І я не збираюся так просто здаватися!

— Ну дивись, як знаєш, я тебе попередив! А далі вже тобі вирішувати!

Пагорби навколо міста майже завжди ховалися під важким сірим туманом, який спускався з них повільно й безшумно, огортаючи будинки, вулиці та дерева так, ніби хотів стерти їхні обриси з цього світу. Дощі тут ішли часто — не ті короткі літні зливи, після яких небо раптом світлішає, а холодні, монотонні дощі, здатні тривати годинами, іноді днями, залишаючи після себе мокрий асфальт, калюжі кольору свинцю і відчуття, що сонце просто забуло дорогу сюди.
Навіть удень місто здавалося присмерковим. Низькі хмари висіли над дахами настільки близько, що здавалося, варто простягнути руку — і можна торкнутися їхньої холодної, важкої темряви. Вікна будинків тьмяно відбивали сіре небо, ліхтарі запалювалися раніше, ніж належало, а дощові струмки повільно збігали по склу, нагадуючи сльози, яким ніхто не знав причини.
Тут рідко поспішали. Люди ходили вулицями мовчки, ховали обличчя під каптурами й парасолями, дивилися під ноги, ніби боялися підвести очі й побачити над собою те саме безпросвітне небо. У місті майже не було кольорів — лише мокрий камінь, темна зелень дерев, вицвілі фасади й чорні силуети перехожих, що зникали в тумані один за одним.
Здавалося, ця погода давно перестала бути просто погодою. Вона проникала в будинки разом із холодним повітрям, осідала на стінах, залишалася на плечах людей і непомітно пробиралася їм під шкіру. Похмурі ранки змінювали такі ж похмурі вечори, і кожен новий день більше нагадував продовження попереднього, ніж початок чогось нового.
Місто ніби втомилося чекати на сонце. І, можливо, саме тому його мешканці теж перестали на нього чекати.

Одного із таких днів Антуан йшов до своєї сусідки Люсьєн, взявши зонт, він пройшовся по мокрій дорозі, перейшовши через дорогу, поруч якраз проїхала карета із кіньми, і ледь не облила його одяг брудом, проїжджаючи через калюжу. Тут ніхто не знав про те, що вже давно є такий вид транспорту як автомобілі, а щоб було світло вже не потрібно запалювати керасинові лампи, про те що тут в такій глушині ще живуть люди, ніхто з людей в Іспанії навіть й не здогадувався. Місто було приховане від сторонніх очей. Нарешті відкриваючи хвіртку Антуан прийшов до тітки Люсьєн. Вона зварила йому чай, поставила свіжоспечені печиво, і запросила за стіл:

— Ну, і що на цей раз привело тебе до мене? Невже це старий Генрі знову напився, і просить щоб я прийшла і допомогла йому корову подоїти, він знову тобі про це говорив? А сам не наважується хоч раз прийти?

— Ні тітко Люсьєн, я зовсім не по цій справі прийшов!