Повний текст

Встань, Господи! Чому Ти спиш? Прокинься, не відкидай назавжди! — Псалом 44:24

21.03.2022

Понеділок

Мáнгуш

Від блокпоста автобус вирушив близько 12-ї. Дорога тривала хвилин двадцять.

На передніх місцях майже навпроти мене сиділа молода пара. Хлопець нічим особливим не виділявся, а дівчина несла на собі свіжий ретельний макіяж і манікюр. З-під шапочки виднілося цілком доглянуте волоссячко. І жодної пригніченості тим, що відбувається. Ніби як їдуть у гості.

Звичайно, демонструвати окупантам сильну пригніченість тим, що відбувається, не слід, але все ж таки. Ну хоч засмучення якесь там мало бути! Все ж таки вони змушені виїхати з міста, де якось жили. Дружили, кохали, працювали-вчилися. Ходили за покупками, будували плани. І ось доводиться все кидати і їхати кудись у невідомість.

Так, люди намагалися бадьоритися.

Ні, не зовсім так.

Люди перебували в стані прострації: абсурд і сюрреалізм того, що відбувається, безглузде кіно, сценарій писав ідіот...

Усе це відбувається зі мною, але нібито й не зі мною. Зі мною такого відбуватися не може...

Два кроки до роздвоєння свідомості.

Шоковий стан: якось не дуже-то й боляче, не дуже-то й страшно вже, є завдання: вибратися і вижити, і якийсь ентузіазм, і ось пішли вже якісь зрушення, їдемо все-таки... кудись.

Їдемо в Мангуш, там не стріляють. Ось і вибухів уже не чути за зачиненими вікнами, і чорні дими відповзають назад... ось їх уже й не видно...

А ось і Мангуш, в'їжджаємо. В автобусі починається рух і запитання без відповідей: звідки йдуть автобуси на Бердянськ?

Зупиняємося.

Праворуч – пустир і автомобілі, біля них ходять люди. Ліворуч – одно-двоповерхові будівлі. Серед них – будівля, схожа на дитячий садок. Біля входу на вулиці стоять люди з баулами.

Хтось виходить з автобуса і починає з'ясовувати у тих, хто стоїть там на вулиці по обидва боки проїжджої частини, що тут і куди звідси можна виїхати.

Нестрункий хор відповідає, що тут чекають автобус і дозвіл для приватного транспорту на Донецьк. А кому на Бердянськ, так це до автостанції, там розбиратися.

Не сказати, що ситуація прояснилася, але в хор вступає водій автобуса, деенерівець, і підтверджує: так-так, на Бердянськ – від автостанції.

Хтось вийшов – здається; не впевнена – але абсолютна більшість поїхали до автостанції.

Зробили коло повз лікарню і прибули на паралельну вулицю, зупинилися, вийшли.

Мангуш у мене завжди асоціювався з цілком пристойною ковбасою, суперник Бердянська і Талаківки в цьому сенсі.

Ну, що. У Мангуш прибули. Де автостанція, де що? Я ніколи не тільки не бувала в Мангуші, а й не потурбувалася дізнатися, де тут автостанція.

І ось тут моя неуважність проявилася у всій повноті. Замість того, щоб іти разом з усіма тими, хто прямував туди ж, куди і я, раз приїхав саме сюди, а не вийшов там, де чекали на автобус на Донецьк, і йти разом із цими людьми... А могли ж бути серед них і ті, хто в Мангуші бував і знає, де автостанція, чи бодай потурбувався дізнатися.

Скільки разів казала собі, що в незнайомому місці треба:

-читати написи;

-іти туди, куди йдуть люди (наприклад, якщо в метро над головами натовпу бачиш, що всі йдуть на один переповнений ескалатор, коли інший порожній, то це він не працює, того й порожній, і не треба гаяти часу, пробираючись до нього);

-розпитувати про напрямок.

Із цих трьох заповітів я згадала тільки один:розпитувати про напрямок.

А люди, які вийшли з автобуса, відразу кудись поділися, а автобус поїхав. І запитати-то особливо нема в кого: місцеві жителі квапливо пробираються кудись, та й чи місцеві вони, і взагалі... А протилежним боком іде патруль. І нічого схожого на будівлю автостанції не видно.

Будівля навпроти – будинок не житловий, але й на автостанцію не схожий, і напису не видно над входом, і взагалі не видно вказівників, у якій вона стороні.
Зате на прозорих дверях приклеєні роздруковані на принтері паперові оголошення. Запитання ставити нікому, але читати ще є що.

Пішла читати.

Одне з оголошень свідчило, що тут видають гуманітарну допомогу і розташований інформаційний центр.Допомога – це гаразд, це бог із нею, а ось інформація мені потрібна.

У заскленому закутку типу як для чергового, жінка середніх років щось розтлумачувала молодій матері. Поруч, біля самого входу, сиділа ще одна жінка, старша за мене, на вигляд – активістка. І ще хтось приходив, йшов, чекав, не дочікувався і виходив покурити.

Потопталася я там хвилини три, і ця друга жінка звернула на мене увагу.

За хвилину з'ясувалося, що гуманітарна допомога – це дитяче харчування для дітей, а автобусів на Бердянськ сьогодні не буде. І взагалі не відомо, коли буде. І чи буде.

Приїхала.