Виграш

Дрібні сніжинки сипали в обличчя. Я йшла вулицями, тупо дивлячись перед собою та не звертаючи уваги на людей, що проходили повз. Усі такі щасливі, мають передноворічні турботи, роблять покупки та передчувають веселе свято. Лиш я одна виглядала похмурою в цій передсвятковій суєті. Мамі терміново потрібна операція, а грошей не вистачає. Уже позичила у всіх, хто міг, вигребла всі заощадження, але змогла назбирати лиш трохи більше, ніж половину потрібної суми. З роботою туго, тож залишалося лише набрати кредитів у всяких сумнівних конторах. Тільки як потім їх повертати?

Отак розмірковуючи, я саме прямувала до такої кредитної контори, щоб спробувати отримати потрібну суму. Проходячи повз базар, де товпилося багато покупців, набираючи величезні пакети продуктів до новорічного столу, я вирішила обійти натовп, бо не люблю суєти, та й настрій зовсім не святковий. Аж тут хтось окликнув мене:

— Маринко! Привіт!

Я обернулася, відшукуючи поглядом власника голосу. Високий хлопець стояв за кіоском з пиріжками, подалі від натовпу, і махав мені рукою. Сніг обвівав хвилясте темне волосся, на обличчі сяяла усмішка. Я стояла на місці, кліпала очима, але так і не змогла пригадати його.

— Маринко! Агов! — він знову окликнув мене. — Ходи сюди!

— Толік! — я нарешті впізнала колишнього однокласника та кинулася до нього. — Скільки років не бачилися! Вибач, не одразу тебе впізнала.

— Нічого, з ким не буває, — посміхнувся він. — Ти як? Бачу, якась наче невесела…

Як був проникливий, таким і лишився. Ну що ж, довелося розповісти Толікові про свою біду. Він мовчки вислухав, тоді зітхнув, поклав мені руку на плече та промовив:

— Співчуваю, Маринко. На жаль, грошей позичити не зможу — сам на нулі. Але можу дати пораду, де легко отримати гроші.

— Ти знаєш, де дають позики без проблем? Розумієш, у мене зараз роботи немає…

— Ні, нащо тобі залазити в кредити? Там такі високі відсотки, що повернути дуже складно. Краще не зв’язуйся взагалі з кредитними конторами. Є інший, простіший шлях. Гроші можна виграти.

— Та ти що, про лотерею? Там же імовірність виграти мізерна.

— Ні, послухай мене. Є можливість виграти гроші в карти. Тільки слухай мене та роби так, як я кажу…

— Чекай, я ніколи не грала на гроші…

— Послухай. Я допоможу тобі виграти. Все буде чесно, не бійся. Просто роби все, як я кажу. Тут недалечко є “Кабачок П’ятачок”, така собі забігайлівка. В народі його називають “Свинячий кабачок”, бо атмосфера там відповідна. У тій наливайці сидить дядя Вова і грає в карти на гроші. Підходиш до нього й кажеш, що хочеш зіграти.

— Толіку, я ж не вмію!

— Слухай і роби все, як я кажу! Я тобі допоможу! Потім дякувати будеш!

— А як ти допоможеш?

— Це секрет. Побачиш.

Я трохи повагалася, але зрештою погодилася. Вибору особливо не було, гроші потрібні із дня на день. Пропозиція Толіка здавалася дивною, тож я згодилася швидше з безнадії. Толік залишився біля кіоску, а я попрямувала за його вказівками. “Кабачок П’ятачок” притулився навпроти ринку, в обшарпаній будівлі колишнього будинку побуту, між ломбардом та аптекою. Як символічно: відніс у ломбард пожитки, отримав гроші, спустив їх у кабачку до нуля, а потім пішов у аптеку по заспокійливе. Замість вивіски над забігайлівкою красувалася штучна свиняча голова, пофарбована колись рожевою, а тепер вицвілою фарбою. Одне вухо свині вже відламалося, в одному вікні тріснуло скло, але, схоже, власниками було байдуже. Клієнти, виходить, зовсім невибагливі, що й помітно із загального антуражу.

Я трохи повагалася перед дверима, не насмілившись зайти в таке злачне місце. Ніколи не бувала в подібних закладах, та й не хотілося. Але що робити, гроші зараз потрібніші. Зібравшись із духом, я штовхнула скрипучі двері та зазирнула всередину. У забігайлівці панував напівморок. У ніс вдарив сморід перегару, несмачної їжі та тютюну. За брудними столами сиділо кілька чоловіків, за зовнішністю явно любителів частенько випити. Вони голосно розмовляли, курили та пили оковиту з одноразових стаканчиків. Офіціантка за барною стійкою нудьгувала, обперши голову на руку, і позирала на залу втомленими байдужими очима, густо підведеними синіми тінями.

Стиснувши руку в кулак для рішучості, я ступила всередину. Офіціантка лише хмикнула, так і залишившись за стійкою. Мабуть, прийняла мене за розлючену дружину якогось із постійних відвідувачів. Кілька пар очей одразу повернулися до мене, з цікавістю вивчаючи. Захмелілі дядьки дивилися на мене мовчки з хвилину, навіть забувши про випивку. Зрештою, один із них загиготів та щось прошепотів друзям. Я глибоко вдихнула та голосно запитала настільки впевнено, наскільки змогла:

— Дядя Вова тут? Він мені потрібен.

Дядьки знову відірвалися від свого заняття та здивовано покосилися на мене. Усі мовчали.

— Дядя Вова тут?! — перепитала я голосніше.

— Тихше, чого кричиш? — стривожено запитав один із відвідувачів: підстаркуватий, худий, одягнений у старомодне пальто та чорний потертий капелюх. — Ти сама хто? Нащо тобі дядя Вова?

— Зіграти з ним хочу, — мої слова звучали впевнено та твердо, хоча в душі хотілося якнайшвидше втекти з цієї діри та більше ніколи про неї не згадувати.

Тут уже всі присутні разом подивилися на мене, з’їдаючи поглядами. Офіціантка округлила нафарбовані очі. Дядьки вмить припинили випивати та замовкли, наче побачили щось ну дуже дивне. Дядько в капелюсі запитав тремтливим голосом:

— Зіграти? Із самим…

— Так. З ним, — відповіла я твердо, несподівано навіть для самої себе.

— Дівчинко, ти б подумала…

— Дядя Вова тут?!

— Тут, тут, люба, — почувся низький хриплий голос.

Я обернулася. У зал зайшов високий товстий чолов’яга у спортивному костюмі. Почухав голену голову, блиснув золотим зубом. Зухвало примружився та кинув мені:

— Ну, тут я. Це я дядя Вова. А ти сама хто? Чого хотіла?

— Зіграти з вами.