ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1.

«Зник безвісти», — ясна річ, що така новина щодо Сергія Богданенка, який поїхав не надовго для реставрації храму й мав незабаром повернутися на власне весілля, навряд чи залишила байдужим хоч когось у селі Веселому. Ця новина збентежила й засмутила всіх. Звичайно ж, засмутилися Горпина Степанівна, отець Михайло, засумувала Оксана за своїм коханим. Але Оксанина печаль була далекою від розпачу, це була світла, висока печаль — Оксана ні на жодну мить не повірила в те, що Сергія вже не було серед живих, хоча, якби навіть вона точно знала, що його фізична плоть вже перестала існувати, то й тоді відчай та розпука не змогли б опанувати Оксанину душу: адже ні найменший сумнів ніколи б не збентежив її переконання в тому, що після швидкоплинного земного існування їхні з Сергієм душі зіллються у житті вічному.

Безцінну ікону, яка мала б слугувати оплатою за реставрацію Першотравневого храму, Семен Павлович Федорчук, таки викупив на аукціоні й подарував для храму села Веселого, незважаючи на те, що реставрацію в містечку Першотравневому Сергій не лише не виконав, а навіть не розпочинав. Федорчук навіть сам приїхав до Веселого для передачі ікони місцевій громаді в день офіційного відкриття новозбудованого місцевого храму, розпис якого був здійснений Сергієм ще влітку, але оскільки храм до дня офіційного відкриття був зачинений, то розпис цей був для широкого загалу таємницею.

Торжество ж відкриття нового храму села Веселого відбулося в день Покрови Пресвятої Богородиці. Окрім місцевої громади, Федорчука з безцінною іконою та багатьох місцевих гостей, на освячення храму прибуло дуже багато гостей і з столиці, і з усієї України: чутки про наміри одного з найкращих майстрів церковного малярства, напруживши всі свої сили й можливості, зробити цей розпис надзвичайним, а також обставини, за яких цей розпис став останнім у житті художника, який так трагічно зник безвісти прямо напередодні свого весілля — все це притягло до такої, здавалось би, не надто значної події, як освячення одного з невеликих провінційних храмів, загальнонаціональну увагу.

Величезний натовп заінтригованих гостей, що прибули на торжество, буквально заполонив людським морем півсела. Коли ж після врочистих промов, освячення нового храму й поверненої святині-ікони, храм нарешті відкрився для всезагального доступу, то гості, що зібралися навколо храму, змогли заходити в цей храм тільки по черзі невеликими групами. Останні відвідувачі, простоявши з самого ранку, змогли зайти до храму вже аж надвечір — і хоча в цей осінній день було вже досить прохолодно, ніхто з них ні на мить не пожалкував, що чекав своєї черги цілий день. Кожен з тих, хто заходив цього дня до храму й милувався розписом, від професійних митців, критиків і журналістів, що писали на мистецькі теми, до простих селян і паломників — кожен був просто вражений красою, силою, щирою відвертістю й водночас простотою, з якою виконавець цього розпису доносив до глядача здавалось би надзвичайно складні й високі, майже недосяжні істини добра, любові, справедливості й милосердя. Кожен, хто заходив у храм і зустрічався з цим розписом, той виходив з храму вже зовсім іншою людиною — чистішою, добрішою, милостивішою…

З тих пір невеликий храм села Веселого став одним з найвизначніших місць паломництва як віруючих, так і просто аматорів, що хотіли помилуватися вже славетним розписом, який ставав дедалі все славетнішим і славетнішим: все частіше й частіше лунали твердження про те, що з часів Мікеланджело не було ще такої сили, такої оригінальності й новизни, такої епохальної величі — що, ясна річ, загалом сприймалося поки що дуже скептично, як неминучі в таких випадках перебільшення, але непересічна мистецька значущість розпису Богданенка все ж не викликала вже жодних заперечень навіть в академічних мистецьких колах.

Хоча для самих мешканців села Веселого знаменитий вже на весь світ розпис їхнього храму був приводом не лише для гордості, але й для сумних роздумів про несповідимість шляхів Господніх, адже нагадував про нездійснене, і скоріш за все вже нездійсненне щастя їхньої улюблениці Оксани — можливе щастя Оксани з Сергієм було б щастям для кожного в селі, але…

Сама ж Оксана, після освячення храму ще деякий час побувши вдома з батьком, повернулася до свого рідного монастиря святої Ольги, до своїх сестер-монахинь, наречених Господа. Про що вони вдвох говорили з настоятельницею монастиря матінкою Параскевою ніхто не знав, але коли Оксана вийшла з келії настоятельниці, то в неї не було навіть натяку на печаль чи відчай, обличчя Оксани світилося піднесеною радістю надії на вічне щастя — Оксана вже точно знала, що Сергій живий, але доля розпорядилась так, що разом вони на цьому світі бути більше не можуть, і все ж, не зважаючи на такі обставини, вони таки будуть разом. Розлука лише поглибить їхні почуття, і те, що їхні тіла не зможуть злитися в одне тіло, зробить їхнє кохання лише чистішим, піднесенішим, бо душі їхні від цього лише міцніше зіллються в одну душу, душу, яка буде жити вічно.

Невдовзі Оксана прийняла постриг і перейшла зі стану послушниці в стан монахині, що її лише наблизило як до Господа, так і до Сергія, але не стало й на заваді для відвідин і свого батька, і матері зниклого Сергія Лідії Антонівни, яка стала тепер для Оксани другою матір’ю. І її зовсім не здивувало, коли одного разу, відвідуючи в Києві тепер вже їхню з Сергієм спільну матір, Оксана дізналася, що Лідія Антонівна періодично отримує від когось грошові перекази — Оксана відразу здогадалася, що це Сергій…

Ніколи, ніколи в житті їм більше не судилося побачитися на цій землі, але й ніколи, ніколи — ні в житті земному, ні в житті вічному ­— їм не судилося розлучитися.

2.